Етнічна заміна як інструмент російської неоколонізації

Системна зміна демографічного складу окупованих регіонів на користь населення, лояльного до Москви

Вступ

Окупація частини Донецької та Луганської областей, що розпочалася у 2014 році і набула нових масштабів після повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року, супроводжується процесами, які виходять далеко за межі військового контролю над територією. Разом із репресіями, примусовою паспортизацією та знищенням інфраструктури відбувається системна демографічна трансформація — поступова заміна місцевого населення та місцевих еліт людьми, лояльними до Москви або безпосередньо пов'язаними з російськими державними структурами.

Це дослідження документує зазначений процес на матеріалі двох окупованих регіонів — так званих «ДНР» і «ЛНР» — і розглядає його як інструмент неоколонізації: цілеспрямованої зміни демографічного та інституційного складу окупованих територій з метою їх глибшої інтеграції в російський політичний і економічний простір.

Аналіз охоплює п'ять виміри цього процесу. По-перше, заміщення у владі: кадровий склад окупаційних «урядів» у динаміці від 2014 до 2026 року демонструє послідовне витіснення місцевих чиновників і заміщення їх призначенцями з Росії. По-друге, заміщення на ринку праці: федеральні програми типу «Земський учитель» і «Земський доктор» стимулюють масовий приплив російських спеціалістів на окуповані території, формуючи нову професійну ієрархію. По-третє, пропагандистське забезпечення цих процесів: переселення росіян подається як гуманітарна місія та «відновлення», а не як демографічна інженерія. По-четверте, соціальні конфлікти, що виникають унаслідок формування нової ієрархії — між привілейованими переселенцями з Росії, місцевими мешканцями та трудовими мігрантами. По-п'яте, довгострокові наслідки: сукупність цих процесів створює передумови для незворотної зміни демографічного складу окупованих регіонів.

Джерельна база дослідження охоплює відкриті дані окупаційних адміністрацій, матеріали окупаційних і проросійських медіа, Telegram-канали місцевих спільнот, міжнародні правозахисні звіти та свідчення очевидців. Там, де верифікація джерел обмежена, це окремо зазначено в тексті.

1. Етнічне заміщення у владі

Коли у 2014 році на окупованих територіях Донецької та Луганської областей проголосили «народні республіки», їхні творці активно позиціонували ці утворення як «повстання місцевих». Символіка народного волевиявлення, мова про «захист русскоязычного населения» і акцент на місцевих лідерах мали переконати світ: на Донбасі відбулася не окупація, а самоорганізація громади.

Однак склад виконавчої влади «ДНР» і «ЛНР» розповідає принципово іншу історію. Питання про те, хто саме керує окупованими територіями, є не лише кадровим, а й політичним: воно показує, чи зберігається хоч якась локальна автономія, чи влада перетворюється на інструмент прямого зовнішнього контролю. Саме це і є центральним дослідницьким питанням цього розділу: чи можна говорити про поступове витіснення місцевих еліт російськими призначенцями, і якщо так, то коли цей процес став незворотним.

«Правительство ДНР» і «Правительство ЛНР» (раніше — совет министров ЛНР) — це квазідержавні органи, які формально виконують функції регіональних урядів на окупованих територіях. За набором інституцій вони майже повністю копіюють модель уряду Росії (голова уряду, його заступники та міністри). Кожне «міністерство» має власну ієрархію: міністр, заступники та департаменти. Формально вони відповідають за розробку і реалізацію «державної політики» у своїх сферах, але на практиці значна частина рішень імпортується з російських відомств або узгоджується з ними.

Методологія

Для кожного з регіонів проведено кількісний аналіз складу «урядів» у трьох хронологічних зрізах: 2014, 2018 та 2026 роки. Аналізувались посади очільника «уряду», його заступників та міністрів — тобто ті, що формують виконавчий апарат окупаційної адміністрації. Осіб, що обіймали дві посади одночасно, враховували один раз.

Для оцінки кадрового складу використовувались відкриті джерела: офіційні сайти та архівні публікації окупаційних адміністрацій, окупаційні та проросійські медіа, база даних «Миротворець», а також міжнародні аналітичні огляди. Якщо протягом одного зрізу посаду обіймало кілька осіб, до уваги брався той, хто займав її найдовше.

Походження кожного посадовця встановлювалось на підставі місця народження, громадянства та попереднього кар'єрного шляху. Особу відносили до категорії «громадянин РФ» за наявності підтвердженого місця народження в Росії; до категорії «місцевий» — за підтвердженим зв'язком із відповідною областю; до категорії «інші регіони України» — за народженням або кар'єрою в інших областях України. Якщо походження посадовця не вдалося встановити з відкритих джерел, особу відносили до категорії «невідомо». Підхід не претендує на повну біографічну реконструкцію, але дає змогу зафіксувати структурну тенденцію: як змінювався баланс між місцевими та призначенцями з Росії і як ця зміна співвідноситься з політичним поворотом після 2022 року.

Аналіз так званого «уряду ДНР»

2014 рік: кризовий штаб із місцевим обличчям

Перший повноцінний «уряд» «ДНР», сформований 16 травня 2014 року, налічував 23 особи (не враховуючи тих, хто спростував своє призначення). На перший погляд, його склад справді виглядав «місцевим»: 17 із 23 членів кабінету (74%) були уродженцями Донецької області. Серед них — майбутній «голова республіки» Захарченко, перший заступник прем'єра Пургін, міністри фінансів, енергетики, праці, безпеки. Характерно, що троє призначенців (міністри охорони здоров'я, юстиції та аудиту) одразу відмовилися від посад, вказуючи на брак «домовленостей». Це свідчить про те, наскільки хаотичним і непідготовленим виглядав «народний уряд» ззовні.

Однак за цим місцевим фасадом приховувалась принципово інша конструкція влади. Три підтверджені громадяни Росії (13% складу) займали виключно стратегічні пости: голови уряду, міністра оборони та міністра економічного розвитку. Першим главою «уряду» став російський політтехнолог Олександр Бородай. Міністр оборони Ігор Стрєлков до того, як прибув на Донбас, був співробітником органів ФСБ Росії (1996–2013).  А міністерство економічного розвитку очолив Володимир Підгорний — уродженець Свердловської області. Тобто основна стратегічна вісь (уряд, армія, економіка) від самого початку перебувала під прямим контролем Москви, тоді як місцеві виконували радше функцію легітимації. Це класична модель окупаційного управління: метрополія контролює владну вісь, місцеві колаборанти забезпечують рутинне управління. (metropolitan power controls the strategic apex; local collaborators manage routine governance.)

Транзитний характер цієї конструкції не приховувався навіть публічно. Пояснюючи своє відсторонення вже у серпні 2014 року, Бородай прямо назвав себе «кризовим менеджером» — тобто людиною, надісланою на конкретний момент, а не для тривалого управління. Завдання першої фази полягало не в тому, щоб Москва керувала відкрито, а в тому, щоб у стані хаосу запустити керовану структуру — і якнайшвидше передати її під місцевий фасад. Саме тому 2014 рік точніше описувати не як «народне повстання», а як фазу гібридного штабного управління: більшість формальних посад займали люди з Донбасу, проте ключові силові та політичні рішення були апріорі поза їхнім контролем.

ТАБЛИЦЯ 1 — УРЯД «ДНР» 2014 РОКУ (ТРАВЕНЬ — СЕРПЕНЬ)

Кількісний зріз 2014 рік

• РФ — 3 особи (13%)
• Місцеві (підтв. + ймовірно) — 17 осіб (74%)
• Інші регіони України — 2 особи (9%)
• Невідомо — 1 особа (4%)

2018 рік: пік «нормалізації» та прихованого контролю

До 2018 року картина змінилася — але не в бік більшої самостійності «республіки», а в бік витонченішого маскування залежності. Уряд Ананченка (грудень 2018 — червень 2022) налічував 24 особи, з яких 15 (63%) були місцевими донеччанами, ще четверо — з інших регіонів України. Частка громадян РФ зросла з 13% до 21%.

На перший погляд, це не виглядає як радикальне витіснення. Проте ця стадія добре описується поняттям окупаційного управління через «керовану локалізацію». Місцеві чиновники зберігають більшість посад, але це не означає, що вони зберігають політичний суверенітет. Навпаки: режим може залишати місцевих на видимих позиціях, аби створювати враження внутрішньої тяглості, тоді як реальні лінії підпорядкування дедалі сильніше сходяться до Москви.

Показово, що сам прем'єр Ананченко — уродженець Селидового Донецької області — уособлював цю нову модель «місцевого» управління, але він вважається ставлеником заступника керівника Адміністрації Президента РФ Дмитра Козака. Місцевість походження і московська лояльність — не взаємовиключні характеристики: Кремль свідомо добирав місцевих чиновників, але лише тих, хто пройшов перевірку на повну керованість.

ТАБЛИЦЯ 2 — УРЯД «ДНР» 2018 РОКУ (ДРУГИЙ УРЯД АНАНЧЕНКА, 3 ГРУДНЯ 2018 — 8 ЧЕРВНЯ 2022)

Кількісний зріз

• РФ  (підтв. + ймовірно) — 5 особи (21%)
• Місцеві — 15 осіб (63%)
• Інші регіони України — 4 особи (17%)

2026

Актуальний склад виконавчої влади «ДНР» налічує 25 осіб. З них 11 є підтвердженими громадянами Росії (44%), ще одна особа — ймовірним громадянином РФ (4%). Це означає, що сукупно російська частка зросла до 48%, тобто майже вчетверо порівняно з 2014 роком. Водночас частка місцевих упала з 74% до 40%.

Найважливіше тут навіть не те, що російські призначенці вже майже зрівнялися з місцевими чисельно, а те, що вони зосереджені у найвагоміших точках управління: голова уряду, перший заступник, частина віцепрем’єрів, профільні міністри з економіки, цифровізації, освіти, праці та соціального захисту.

Місцеві донеччани натомість зосереджені переважно на «соціальних» позиціях другого плану: міністр спорту (Швець), міністр транспорту (Бондаренко), в.о. міністра фінансів (Вартанова), міністр природних ресурсів (Шебалков). Це посади, що не визначають стратегічний курс.

ТАБЛИЦЯ 3 — АКТУАЛЬНИЙ СКЛАД УРЯДУ «ДНР» (2026)

Кількісний зріз

• РФ — 11 осіб (44%)
• Місцеві — 10 осіб (40%)
• Інші регіони України — 3 особи (12%)
• Ймовірно РФ — 1 особа (4%)

Це означає, що 2026 рік демонструє вже не просто співіснування двох груп кадрів, а завершення переходу до моделі централізованого управління. Місцеві чиновники не зникають повністю, але їхня роль дедалі більше обмежується функціями посередників, технічних адміністраторів і керівників «соціального» або репрезентативного блоку. Натомість люди з російським бекграундом контролюють ті сектори, через які здійснюється справжня влада: бюджет, промисловість, освіта, цифрова інфраструктура, кадри, фінансові потоки.

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ 1

Кількісний аналіз складу урядів «ДНР» у 2014, 2018 та 2026 роках фіксує однозначну тенденцію: частка громадян Росії у виконавчій владі зросла з 13% до 48% — майже чотирикратне збільшення за дванадцять років. Водночас частка місцевих донеччан скоротилась із 74% до 40%.

Особливо промовистим є не загальний відсоток, а розподіл посад: стратегічний блок уряду — голова, перший заступник, ключові економічні та силові міністерства — перейшов під повний контроль Москви, тоді як місцевим залишили другорядні «соціальні» портфелі. Це класична неоколоніальна конструкція: метрополія контролює командні висоти, а місцеві адміністратори забезпечують рутинне управління та символічну легітимізацію.

Аналіз так званого «уряду ЛНР»

2014 рік. Початок

У 2014 році так званий “уряд ЛНР” складався здебільшого з місцевих колаборантів, які неочікувано побудували “політичну” карʼєру на тлі гібридного втручання Росії. До подій “руської весни” вони здебільшого не займалися політикою та не брали участь у керівництві регіоном. Більшість з цих персон після звільнення з “міністерських” посад не брали участь в управлінні угрупуванням “ЛНР”. За 2014 рік “совмін ЛНР” пережив кілька реорганізацій, замін “прем'єр-міністрів” та розпусків. Протягом цього періоду “уряд” нагадував парасолькове поняття, яке містило посади, яких у наступних “урядах” не було. Наприклад, “Руководитель агентства по госрезервам”, “Руководитель Центра Управления Восстановлением”, “Главнокомандующий Народной милиции”.

• Загальна кількість посад: 29
• Українці (за походженням): 28
• Росіяни: 1

Частка: особи українського походження — 96,5%, прямі представники Росії — 3,5% від загального складу.

Згаданий єдиний росіянин в “уряді” — це Ігнатов Сергій Юрійович, а точніше — кадровий російський військовий Сергій Кузовлєв. Згідно з даними СБУ, Сергій Кузовлєв безпосередньо керував діями найманців "ЛНР", займався постачанням зброї та координував операції проти Збройних Сил України. Для конспірації він використовував вигадані імена, проте перехоплення розмов (зокрема "отамана" Павла Дрьомова) підтвердили його справжню особистість як генерала РФ.

Попри українське походження більшості учасників, так званий “уряд ЛНР” 2014 року був повністю маріонетковим. Він формувався під прямим впливом Росії та складався переважно з місцевих колаборантів, які до початку гібридної операції жодного відношення до політики чи управління регіоном не мали.

ТАБЛИЦЯ 4 — УРЯД «ЛНР» 2014 РОКУ

2018 рік. До вторгнення

У 2018 році на ТОТ пройшли так звані вибори “Народного Совета и Главы ЛНР”, і “совмін реорганізували”, призначивши на посади нових “міністрів” або перепризначивши старих. Цей “уряд” став останнім перед повномасштабним вторгненням РФ та другою анексією українських територій. Він виглядав як локалізований інструмент управління: ключові посади займали переважно вихідці з Луганська та області, а російська присутність була точковою і концентрувалася в чутливих секторах.

• Загальна кількість посад: 24
• Українці (за походженням): 21
• Росіяни: 3

Частка: особи українського походження — 87,5%, прямі представники Росії — 12,5% від загального складу.

Росіяни присутні точково:

• паливно-енергетичний сектор (Мальгін),
• цифрова сфера (Фетісов),
• "держбезпека" (Антонов).

Зосередження російських управлінців саме в енергетиці, зв’язку та силовому блоці не виглядає випадковим. Це логіка, яка повторює колоніальні практики контролю територій через ключові вузли — ресурси, інформацію і безпеку. На ранньому етапі (2014–2018) Росія не замінювала повністю місцеву “адміністрацію”, а вбудовувала своїх представників у вузлові позиції, через які проходили найбільші фінансові потоки (вуглевидобуток, енергетика, паливо), інформаційні потоки (звʼязок, ЗМІ, пропаганда) та силовий контроль над населенням.

У неоколоніальній логіці ресурси є першочерговою ціллю. Факт, що вже у 2018 році цей сектор був під контролем російського управлінця, означає: економічний суверенітет території з самого початку не передбачався. Також у колоніальних моделях звʼязлк та ЗМІ — це інструмент культурного і когнітивного підпорядкування. Населення не лише керується адміністративно — воно поступово інтегрується в інший інформаційний простір. Саме через “міністерство цифрового розвитку, звʼязку та масових комунікацій” поширювався наративи про “єдність з Росією”, “народ Донбасу” та “київський бандерівський режим”.

ТАБЛИЦЯ 5 — УРЯД «ЛНР» 2018 РОКУ

2026 рік — сучасний стан

Станом на 2026 рік “совмін ЛНР” очолює росіянин Єгор Ковальчук. До переїзду на окуповану територію України він був мером міста Міас (Челябінська область, РФ), а раніше — заступником губернатора Челябінської області. На посаду “председателя совета министров” його призначив у 2024 році  ватажок угрупування “ЛНР” Леонід Пасічник після консультацій з Москвою. Ковальчук замінив Сергія Козлова, який очолював орган з 2015 року. Після заміни Козлов полишив політику і більше не брав участь у політичному житті окупованої Луганщини. Призначення Ковальчука відбулося в межах процесу заміни місцевих кадрів на управлінців із Російської Федерації. З ним прийшла низка міністрів родом з Росії.

• Загальна кількість посад: 23
• Українці (за походженням): 15
• Росіяни: 8

Частка: особи українського походження — 65,2%, прямі представники Росії — 34,8% від загального складу. Ці цифри підтверджують поступову зміну кадрової політики в "ЛНР", де частка прямих вихідців із РФ у керівному органі зросла з приблизно однієї восьмої до понад третини від загального складу.

Росіяни займають:

• голову уряду (Ковальчук),
• віцепрем’єрські позиції (Жарков, Кусов),
• промисловість, природні ресурси, освіту, будівництво,
• молодіжну політику, спорт, економіку,
• внутрішні справи.

Російські управлінці переходять на рівень стратегічного керівництва, а не лише галузевого контролю.

ТАБЛИЦЯ 6 — АКТУАЛЬНИЙ СКЛАД УРЯДУ «ЛНР» (2026)

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ 2

Кількісний аналіз складу урядів «ЛНР» у 2014, 2018 та 2026 роках фіксує однозначну тенденцію: частка громадян Росії у виконавчій владі зросла з 3% до 35% — більш ніж десятикратне збільшення за дванадцять років. Водночас частка місцевих луганчан скоротилась із 93% до 65%.

Якщо у 2014 році місцеве походження мало майже абсолютну більшість посадовців, то у 2026-му стратегічний блок — голова уряду, профільні міністерства з енергетики, промисловості, природних ресурсів, внутрішніх справ — перейшов під контроль призначенців із Росії. Місцевим залишились переважно другорядні соціальні та технічні портфелі. Це та сама неоколоніальна конструкція: метрополія контролює командні висоти, місцеві адміністратори забезпечують рутинне управління та роль амортизатора соціального невдоволення.

8 заступників як додатковий рівень контролю

Тенденція до зростання російського персоналу ще гостріша на рівні заступників міністрів. За нашими даними, в “уряді ЛНР” на 2026 рік було щонайменше вісім росіян серед “заступників міністрів” – безпосередніх "помічників" керівників “міністерств”. В деяких відомствах є по 2-3 заступника, один з яких виявляється вихідцем з РФ. Це показник теоретичної двовладності: навіть якщо номінально “міністр” місцевий, його заступники – довірені особи з РФ. Це важливіше за формальну присутність “міністрів”, бо саме заступники керують повсякденною роботою та  забезпечують безперервність політики навіть при зміні міністрів. Фактично формується повністю вбудований управлінський контур, де ключові функції дублюються російськими кадрами.

Присутність росіян у місцевій владі окупованої Луганщини: роль "мерів" у моделі контролю

Перелік керівників окупованих міст Луганської області показує одну стійку закономірність: на рівні міських адміністрацій ("голів муніципальних округів") переважають особи з локальним бекграундом — або уродженці регіону, або ті, чия кар’єра пов’язана з Луганщиною ще до окупації. Це стосується як великих центрів (Луганськ, Сіверськодонецьк, Лисичанськ), так і менших міст (Стаханов, Брянка, Ровеньки). Відкриті біографічні дані обмежені, але відсутність підтверджених "відряджених" російських управлінців саме на рівні мерів — показова.

У цьому є функціональна логіка системи. Міське управління відповідає за мережі водопостачання і тепла, житловий фонд, транспорт і логістику, комунальні підприємства. У зруйнованих або деградованих інфраструктурах Луганщини це вимагає не формального досвіду, а знання конкретних вузлів, схем і неформальних практик управління. Місцеві кадри мають цю (хоча б приблизну) інформацію, російські — ні.

Також тут проявляється ключовий елемент моделі. Міські керівники виконують роль буфера між населенням і російською владою:

• вони відповідають за побутові проблеми (вода, опалення, ціни)
• саме до них звертаються жителі
• саме вони стають об’єктом критики.

Це створює розподіл відповідальності: локальний рівень — асоціюється з проблемами, а російський рівень дистанціюється від них. У такій конфігурації невдоволення не піднімається вгору по вертикалі, а замикається на місцевих адміністраціях. За нашими спостереженнями, критика та звинувачення у відсутності комунальних благ, неякісних ремонтах, високих цінах, проблемах з транспортом тощо адресовані саме місцевій “владі”, а не місцевим “міністрам”, Кремлю чи особисто Володимиру Путіну.

Паралельно вибудовується пропагандистська лінія, де російська влада подається як джерело ресурсів ("відновлення", "допомога", "інвестиції"), місцева влада — як виконавець, який "не завжди справляється".

Це дозволяє сформувати розрив у сприйнятті:

• центр (РФ) — "дає"
• периферія (міста) — "не ефективно використовує"
  

У підсумку російська присутність подається як зовнішній фактор розвитку, а не як причина руйнування чи кризи.

Ця система добре вписується в логіку неоколоніального управління. Формально управління здійснюють місцеві кадри, але стратегічні рішення приймаються поза регіоном, бюджетна політика залежить від російських центрів, а силовий контроль забезпечують не місцеві структури. Метрополія позиціонується я осередок безпеки та надавач ресурсів, а локальні еліти несуть відповідальність перед населенням. Це знижує ризик нелояльності без потреби прямого кадрового заміщення.

Механізми заміщення еліт

Після проголошення анексії у вересні–жовтні 2022 року кадрові зміни в обох «республіках» отримали новий правовий фундамент — російський. Федеральні конституційні закони № 5-ФКЗ та № 6-ФКЗ від 4 жовтня 2022 року передали усю виконавчу владу «ДНР» і «ЛНР» у руки «тимчасово виконуючих обов'язки» глав — осіб, призначених указом Путіна, — і зобов'язали формувати нові органи влади «відповідно до законодавства Російської Федерації». Конституції «республік», прийняті наприкінці 2022 року, закріпили модель, за якої глава самостійно призначає і звільняє прем'єра, всіх заступників і всіх міністрів, лише формально «консультуючись» із місцевими представницькими органами — без права останніх заблокувати будь-яке рішення.

Таким чином, конституційна архітектура обох «республік» після 2022 року є юридично оформленою вертикаллю, яка структурно виключає будь-який місцевий вплив на кадровий склад уряду.

Окрім правового підкріплення, російська стратегія поетапного заміщення еліт має три механізми.

Перший — програма «шефства». Офіційно програма «шефства» подається як гуманітарна та відновлювальна допомога. Фактично кожен такий канал є інструментом кадрового переміщення. Нині понад 80 регіонів Росії є офіційними «спонсорами» міст і районів окупованих територій: Донецьком і Луганськом безпосередньо опікується Москва. Саме через нижегородське «шефство» над Харцизьком до «ДНР» потрапив міністр праці Ісаєв, який раніше очолював соціальну політику Нижегородської області. Логіку цих призначень їхні учасники не приховують: «чиновники з Росії вирішуватимуть проблеми легше і швидше, ніж місцеві».

Другий механізм — президентські кадрові програми. Окремим механізмом є цілеспрямована підготовка адміністративних кадрів для окупованих територій через президентські програми, підпорядковані першому заступнику керівника Адміністрації Президента РФ Сергію Кирієнку. Міністр освіти «ДНР» Трофімов є переможцем конкурсу «Лідери Росії»; заступник прем'єра «ДНР» Ємєльянов — учасником програми «Час Героїв», що готує управлінські кадри з ветеранів «СВО». Донбаські призначення стали одним із офіційних «треків» обох програм.

Третій механізм — модель ротації через кар'єрні переміщення. У «ДНР» після червня 2022 року змінились три прем'єри — Хоценко, Солнцев, Чертков — жоден із яких не має реального зв'язку з Донбасом. Хоценко прийшов з Мінпромторгу РФ, пробув на посаді дев'ять місяців і отримав губернаторство Омської області; Солнцев — з РЖД і Мінбуду РФ — керував два роки і пішов губернатором Оренбурзької. В «ЛНР» аналогічну траєкторію демонструє «міністр економічного розвитку» Уголкова: родом із Росії, після 2022 року очолювала «Мінпром» окупованої частини Запорізької області — і лише потім перейшла до Луганська. «Міністр культури» Кучарський пройшов той самий маршрут через окуповане Запоріжжя.

Ця модель є структурною ознакою колоніального управління: «периферія» слугує полігоном для відпрацювання лояльних кадрів і трампліном для подальшого просування в метрополії. Характерно, що після анексії в Луганську з'явилась нова посада — перший заступник керівника адміністрації голови «ЛНР», яку у червні 2025 року обійняла Анна Рослякова з Рязані. Їй доручено курувати питання внутрішньої політики, релігії та міжнаціональних відносин. Сам факт виокремлення «міжнаціональних відносин» в окремий управлінський напрям є симптоматичним: до 2022 року такої потреби не існувало. Тепер місцеве населення офіційно розглядається як «багатонаціональне середовище», яке підлягає інтеграції в російську модель «многонационального государства» — і ця інтеграція керується призначенцем із російського регіону.

Порівняльний підсумок: ДНР vs ЛНР

Обидва регіони демонструють спільну траєкторію — послідовне витіснення місцевих еліт російськими призначенцями, — однак із різною швидкістю та вихідною точкою.

«ЛНР» розпочинала з вищою часткою місцевих кадрів і зберігає її дотепер — проте вектор ідентичний. Різниця пояснюється не різною логікою Москви, а різною інституційною базою на старті: «ДНР» від початку мала вищу частку російських «кризових менеджерів» у силовому блоці, тоді як «ЛНР» формувалась переважно з місцевих колаборантів без попереднього управлінського досвіду.

Спільним для обох є головне: якщо 2014 рік можна описати як окупацію з місцевим обличчям, то 2026-й — це окупація, яка більше не вважає за потрібне це обличчя зберігати. Стратегічний блок обох урядів (бюджет, промисловість, енергетика, освіта, силові структури) перебуває під прямим контролем Москви. Місцевим залишено роль виконавців.

2. Етнічне заміщення на ринку праці

Коли у вересні–жовтні 2022 року Росія оголосила про «анексію» чотирьох окупованих українських регіонів, разом із декретами про «включення до складу РФ» набула чинності й інша система — система масового залучення російських спеціалістів до роботи на цих територіях. Офіційний наратив описував цей процес у термінах відновлення, гуманітарної місії та «повернення нормального життя». Аналіз механізмів і результатів цієї політики дозволяє констатувати інше: систематичне заміщення місцевої робочої сили лояльними до Москви кадрами із метрополії, здійснюване через державні програми, фінансові стимули та інституційний тиск.

Ринок праці: дефіцит та лояльність як умова найму

Структуру зайнятості на окупованих Донеччині та Луганщині слід розглядати в контексті двох взаємопов'язаних процесів: масового відтоку місцевого населення та штучного замісного потоку з Росії.

В школах зберігається гострий дефіцит педагогів, передусім предметників — вчителям на окупованій Донеччині доводиться суміщати кілька ставок. На окупованій Луганщині окупаційна адміністрація сама визнає понад тисячу вакантних посад учителів. В медичній сфері ситуація ще гостріша: у березні 2025 року окупаційний міністр охорони здоров'я «ДНР» офіційно визнав, що укомплектованість лікарських ставок становить лише 47,8%, середнього медичного персоналу — близько 60%. Тобто більше половини необхідних лікарів відсутні, а система утримується за рахунок суміщення ставок.

Важливим є те, що доступ до зайнятості на окупованих територіях не є нейтральним ринковим процесом. Всі будівельні робітники, що відгукуються на оголошення про роботу в Донецьку, зобов'язані пройти перевірку ФСБ перед відрядженням — ця практика є системною вимогою для всіх зайнятих у бюджетному секторі. Відмова від отримання російського паспорта автоматично виключає людину з офіційного ринку праці: без нього неможливо отримати доступ до медицини, освіти, заробітної плати та пенсій. Таким чином, паспортизація виконує подвійну функцію: вона одночасно є інструментом демографічного контролю і засобом примусової інтеграції в окупаційний ринок праці.

В наступних секціях ми детальніше розберемо дві федеральні програми, які є центральним механізмом залучення російських бюджетників на окупований Донбас  — «Земський учитель» та «Земський лікар».

«Земский учитель»

«Земський учитель» — федеральна програма, запущена в Росії 2020 року для заповнення кадрового дефіциту в сільській освіті. Ключова умова участі — переїзд у населений пункт із чисельністю до 50 тисяч осіб та підписання трудового договору строком не менше п'яти років. Для педагогів, які переїжджають до «ДНР», «ЛНР», Запорізької та Херсонської областей, передбачена одноразова виплата у розмірі 2 мільйони рублів — вдвічі більша за стандартну ставку для решти регіонів Росії. Поширення програми на «ДНР» було офіційно оголошено восени 2023 року; на «ЛНР» — у 2024-му.

Масштаб фінансування невпинно зростає. У 2025 році на програму «Земський учитель» із федерального бюджету виділено близько 600 мільйонів рублів — усі 599 запланованих вакансій у 79 регіонах країни виявилися заповненими. У 2026 році кількість місць та фінансування подвоїлися: передбачено 1 216 вакансій та понад 1,18 мільярда рублів. Програму продовжено до 2030 року, а загальна кількість її учасників у Росії вже перевищила 6,3 тисячі педагогів.

За два роки роботи програми в «ДНР» (станом на жовтень 2025 року) задокументовано переїзд щонайменше семи педагогів із різних регіонів Росії — Саратовської, Псковської, Хабаровського краю та інших. На окупованій Луганщині станом на 2026 рік залучено 15–18 осіб: перший набір 2024 року — близько 13 педагогів, 2025-го — ще 2, 2026-го — ймовірно 3. Географія переселення охоплює Хабаровський та Ставропольський краї, Башкортостан, Північну Осетію, Челябінську, Свердловську, Тюменську, Курську та Івановську області.

В абсолютних цифрах це невеликий масштаб — але концентрація значима: вчителі розподіляються по малих громадах, де одна школа з невеликим колективом, і поява навіть одного-двох приїжджих змінює кадровий баланс.

Профілі конкретних учасників програми показують, як офіційна риторика «місії» накладається на реальність кар'єрного переміщення. Олексій Вершин — учитель фізики та математики з Саратовської області, що переїхав до школи Старобешівського округу «ДНР», — описав своє рішення в характерній системі координат: «Вчителі відповідальні за майбутнє Росії. Нові регіони Росії перебувають у вкрай скрутному становищі, і програма "Земський учитель" покликана вирішити хоча б частину проблем». Цей наратив про «нові регіони Росії» і «нову соціальну реальність» є прямим відображенням офіційного наративу Москви. Водночас Вершин визнав і прагматичну сторону: «Звичайно, я чув безліч аргументів, чому їхати не варто: близькість до лінії бойового зіткнення, нове місце, незнайомі люди, фактор житла». Ця обмовка підтверджує, що 2 мільйони рублів є достатньо потужним стимулом, щоб долати обґрунтовані побоювання щодо власної безпеки.

Частина луганських учасників прямо говорить, що їм байдуже, куди їх направлять — показовий маркер орієнтації не на місце, а на вигоду. Показово і те, що у публічних інтерв'ю учасників програми відсутні будь-які політичні сумніви щодо переїзду на окуповані території — що свідчить або про свідому лояльність, або про повне прийняття офіційної рамки, де окуповані території є «історичними регіонами».

Окрім звичайних предметів, вчителі на окупованих територіях ведуть гуртки та секції, пов'язані з ОБЖ і «захистом отечества», відкривають військові гуртки — активності, що в російській системі поєднані з елементами військово-патріотичного виховання.

Фінансовий вимір цього стимулу важко переоцінити: у Брянській області одного мільйона рублів вистачає на покриття 42 учительських зарплат — що ілюструє, наскільки такі виплати є потужним стимулом для переселення, і тим більш дієвим в умовах воєнного часу, коли нерівномірність доходів лише зростає.

Нарешті, ключовим структурним виміром програми є її ідеологічна функція, яка виходить далеко за межі кадрового дефіциту. ГУР МО України кваліфікує поширення програми «Земський учитель» на тимчасово окуповані території як елемент культурного геноциду: переселені вчителі викладають російську навчальну програму з пропагандистськими наративами в школах, де донедавна навчання велося українською мовою. Тобто програма виконує подвійну функцію одночасно: заповнює кадровий вакуум, спричинений масовим відтоком місцевих педагогів, і замінює людей, здатних транслювати місцеву ідентичність, носіями державного наративу метрополії. Вершин сам відверто описує цю логіку: вчитель із Саратовської або Псковської області, що підписує п'ятирічний контракт у селі Старобешівського округу, виховуватиме дітей «в умовах нової політичної та соціальної реальності» — де слово «нова» означає «російська». Не менш промовистим є масштаб програми в динаміці: якщо у 2025 році кількість вакансій у всій Росії становила 599, то у 2026 вона подвоїлася до 1 216 — і це на тлі продовження програми до 2030 року, що перетворює її на інструмент не тимчасового «відновлення», а системного довгострокового переформатування педагогічного корпусу на окупованих територіях.

«Земский доктор»

«Земський лікар» і «Земський фельдшер» — федеральні програми, що діють із 2012 року. У березні 2023 року розпорядженням Уряду РФ їх поширили на «ДНР», «ЛНР», Запорізьку та Херсонську області. Лікарям при переїзді передбачена одноразова виплата в розмірі 1 мільйон рублів, фельдшерам та середньому медичному персоналу — 500 тисяч. У липні 2024 року, за особистим дорученням Путіна, ці суми були подвоєні: лікарі тепер можуть отримати до 2 мільйонів рублів, фельдшери, акушерки та медсестри — до 1 мільйона. Окрім одноразових виплат, учасникам гарантуються компенсація витрат на переїзд для всіх членів сім'ї та оренда житла на перші місяці.

На окупованій Донеччині за три роки реалізації програм залучено сукупно близько 70 спеціалістів: 17 осіб у 2023 році, 20 лікарів у 2024-му, 33 спеціалісти у 2025-му, і план на 2026 рік — 45 осіб. На окупованій Луганщині, за даними Луганської ОВА, за три роки залучено 27 фахівців: 21 лікаря та 8 фельдшерів; за даними самої окупаційної адміністрації — 10 спеціалістів у 2023-му, 11 у 2024-му, 25 у 2025-му, і план на 2026 рік — 50 осіб.

Між двома регіонами є суттєва відмінність у профілях учасників. На Луганщині серед задокументованих учасників значна частка — місцеві випускники луганського медичного університету, який продовжує роботу в окупації. Бар'єр входу для місцевих нижчий: вони вже мають житло або родину в регіоні, університет автоматично вбудовує своїх випускників у місцеву систему. Натомість лікарі з власне Росії — з Дагестану, Саратовської, Московської областей, Криму — мають іншу мотивацію: часто пов'язані з військовими або держструктурами, для них це фінансовий або службовий стимул. Умови для них також кращі: тоді як вихідцям із Луганська житло фактично не надається попри умови програми, для приїжджих з РФ організаційний супровід є реальним.

Випускники російських медичних вишів загалом не поспішають їхати на окуповані території — у самій РФ існує брак медичних кадрів, а умови в «нових регіонах» сприймаються як погані умови тієї самої проблеми. Для місцевих лікарів 2 мільйони рублів виглядають як вирішення матеріальних проблем; для російського лікаря — як недостатня компенсація реальних ризиків.

Незважаючи на зростаючі цифри, програма принципово не вирішує структурного дефіциту — 70 спеціалістів за три роки на тлі 52-відсоткового дефіциту лікарських ставок у «ДНР» є статистичним шумом. Проте сама присутність цих спеціалістів виконує важливу інституційну функцію: вони є носіями російської медичної номенклатури, системи обліку та стандартів, що замінюють українські. Програма «Земський лікар» функціонує не як інструмент системного вирішення кадрового дефіциту, а як механізм поступового переформатування інституцій разом із людьми, які в них працюватимуть.

«Земська» експансія: російські програми як інструмент неоколоніалізму

Логіка «земських» програм не обмежується освітою та медициною. Наприкінці лютого 2024 року Путін оголосив про запуск програми «Земський працівник культури»: спеціаліст, що переїжджає у мале місто чи село на окупованих територіях, отримує 2 мільйони рублів. У 2025 році програма розпочала реалізацію безпосередньо на окупованій Донеччині: перші вісім спеціалістів отримали виплати та розподілилися по муніципальних установах культури; на 2026 рік оголошено конкурсний відбір ще 12 переможців. На Луганщині задокументовано 16 залучених працівників культури, загальна ціль — близько 30 спеціалістів; регіонами-донорами є Ростовська область, Краснодарський край, Воронезька, Тюменська області, Дагестан та Сахалінська область.

Установи, до яких скеровуються спеціалісти, — будинки культури, бібліотеки, музичні та художні школи — є саме тими інституціями, що формують культурну ідентичність місцевих громад. Переселення туди носіїв російської культурної норми, які підписують п'ятирічні контракти, є найбільш відкрито колоніальним елементом усієї «земської» системи.

На початку лютого 2026 року до конфігурації програм додався «Земський тренер»: на окупованій Донеччині планується залучити шість тренерів у рамках нової програми з аналогічною фінансовою моделлю — 2 мільйони рублів для переселенців на Донбас. На 2026 рік на «Земського тренера» по всій Росії виділяється 2,8 мільярда рублів. На Луганщині ціль — 32 спеціалісти, кількість вже залучених не розкривається. Сфера фізичної культури та спорту охоплює молодіжне дозвілля і виховання: тренер із Росії з програмою ГТО («Готовий до праці та оборони») є не нейтральним спортивним фахівцем, а агентом культурної інтеграції нового покоління.

Паралельно обговорюється запуск програми «Земський журналіст» — ініціатива Союзу журналістів Росії, орієнтована на випускників журфаків із зобов'язанням відпрацювати до п'яти років у малих містах на окупованих територіях. Фактично це відновлення радянської системи розподілу кадрів, поширеної тепер на окуповану периферію.

Окрім «земських» програм, функціонує третій механізм заміщення місцевих — федеральна програма добровільного переселення «співвітчизників» у РФ, запроваджена 2006 року. Указом президента мешканці окупованих територій, народжені на «історичних землях» (території колишнього СРСР та Російської імперії), отримали право на участь у програмі зі спрощеними умовами: їх звільнено від мовного тесту, а регіони РФ зобов'язані надавати підтримку у формі житла, освіти та працевлаштування.

Аналітично важливою є двостороння демографічна логіка цього механізму. «Земські» програми перекачують кадри з метрополії на окупований периферію, а програма «співвітчизників» рухає потік у зворотному напрямку, стимулюючи частину місцевого населення до переїзду в Росію. Отже, перший заповнює позиції бюджетного сектору лояльними кадрами з РФ, другий зменшує масу потенційно нелояльного місцевого населення, пропонуючи йому «добровільний» вихід. Офіційна риторика — «повернення на Батьківщину» — маскує те, що обидва процеси здійснюються одночасно і є структурно взаємодоповнювальними елементами єдиної демографічної стратегії.

Сукупний ефект описаних механізмів — формування чіткої тришарової соціальної ієрархії на ринку праці на окупованих територіях, про що буде детальніше розписано в секції 4.

ВИСНОВОК

Аналіз «земських» програм на окупованих Донеччині та Луганщині дозволяє кваліфікувати описані процеси як системну кадрову демографічну інженерію. Усі програми — учителя, лікаря, працівника культури, тренера — реплікують єдину схему: подвоєні фінансові стимули для «нових регіонів», п'ятирічні контракти, федеральний конкурсний відбір і організаційний супровід з боку окупаційної адміністрації. Всі вони скеровані виключно в малі міста та сільську місцевість — тобто в ті громади, де місцева ідентичність є найбільш вразливою, а соціальні інститути найменш захищені від зовнішнього кадрового заміщення.

Ключовою структурною ознакою, що відрізняє цю політику від звичайного кадрового поповнення, є асиметрія доступу: місцеві бюджетники позбавлені «підйомних» виплат, підлягають перевірці лояльності як умові найму, а без отримання російського паспорта — виключені з ринку праці взагалі. Окупаційна адміністрація одночасно виштовхує місцевий людський капітал у нижчі шари зайнятості та закачує в ті самі позиції носіїв російської культурної та інституційної норми.

Між двома регіонами є одна значима відмінність: на Луганщині програма «Земський лікар» частково спирається на місцевих випускників місцевого медичного університету, формуючи гібриднішу модель інтеграції. Проте ця відмінність не змінює вектору — вона лише уповільнює його. Контроль встановлюється не через масову заміну населення, а через переформатування ринку праці, інституцій і мотивацій із розрахунком на довгострокову трансформацію. Метрополія імпортує не лише фахівців, а й інститути — нові стандарти, номенклатури, навчальні програми та ціннісні рамки, — роблячи цю заміну незворотною через контракти, розтягнуті до 2030 року.

3. Пропаганда, що легітимізує ці процеси

Демографічні зміни на окупованих територіях не відбуваються в інформаційному вакуумі. Кожен механізм заміщення супроводжується відповідним наративним прикриттям, що намагається унеможливити сприйняття цих змін як заміщення. Пропагандистська архітектура, що склалася на окупованих Донеччині та Луганщині, відтворює три структурно взаємодоповнювальних наративи, кожен із яких атакує проблему з іншого боку.

Ключові наративи

1. «Відновлення» і «відбудова» як прикриття заміщення

Наратив «відновлення» є найбільш операційно насиченим елементом пропаганди, що супроводжує демографічні зміни. Його аналітична складність полягає в тому, що він не є суто фіктивним: будівництво справді відбувається, фасади оновлюються, об'єкти відкриваються. Однак при уважному дослідженні виявляється, що «відновлення» систематично функціонує не як реставрація пошкодженого, а як заміна одного символічного простору іншим — з іншою ідентичністю та іншими культурними маркерами.

На окупованій Донеччині цю логіку унаочнює кейс Маріуполя. У вересні 2025 року окупаційна адміністрація презентувала проєкт масштабної забудови центральних кварталів, що передбачає знесення малоповерхової історичної забудови на вулицях Грецькій, Митрополитській та Куїнджі — кварталів, безпосередньо пов'язаних із грецькою колонізацією та українською міською культурою XIX–XX століть. На їх місці планується зведення нових житлових комплексів, призначених для переселенців з Росії. Тобто «відбудова» у своєму буквальному просторовому вимірі є демонтажем фізичних носіїв місцевої пам'яті. Водночас «відновлення» Палацу культури «Молодіжний» у Маріуполі обернулося вставкою білих металопластикових вікон замість оригінальних та пластикових воріт замість кованих. «Офіційній владі начхати на цю будівлю. Як і на все місто», — зафіксований коментар місцевих активістів. Метою є не збереження автентичності, а створення зовнішньої картинки «нормального життя» для трансляції назовні.

Аналогічну функцію виконує риторика «шефських регіонів». Ремонт дахів, водогонів, шкіл, лікарень подається як безкорисливий жест «братньої допомоги»: «Регіони-шефи у 2025 році відновили в Донбасі та Новоросії 1,9 тис. об'єктів, що дозволило поліпшити якість життя близько 2,6 млн осіб». Конструкція «регіон-шеф — підшефна територія» відтворює ієрархію, в якій суб'єкт РФ виступає джерелом ресурсів, управлінських рішень і легітимності, а окупована територія — об'єктом опіки. У деколоніальних студіях такі конструкції описують як форму патерналістського управління, де допомога не є нейтральною: вона закріплює залежність і нормалізує нерівність.

Спільним для обох регіонів є й наратив «центру як джерела знань і стандартів»: Росія позиціонується як єдиний носій професійної експертизи, окуповані території — як простір дефіциту, що потребує «доповнення» ззовні (“Проблема ветхих и протекающих крыш долгие годы оставалась одной из самых острых”). Місцеві фахівці не заперечуються прямо, але їхня суб'єктність знижується через постійні формули на кшталт «десь потрібен свіжий погляд, десь потрібно просто скоригувати».

2. «Земські» програми як «гуманітарна місія»

Як детально задокументовано у попередньому розділі, програми «Земський учитель», «Земський лікар», «Земський працівник культури» та «Земський тренер» у медіапросторі обох окупованих регіонів незмінно представлені в одній риторичній рамці — «допомоги», «доступності» та «розвитку».

Ця рамка виконує кілька функцій одночасно. По-перше, вона нейтралізує можливість сприйняття переселення як заміщення, підмінюючи суб'єктність: не Росія заміщує місцевих кадрів, а «спеціалісти добровільно їдуть допомагати». По-друге, вона апелює до реальних місцевих потреб — і робить це небезпідставно, оскільки кадровий дефіцит справді існує, — але не пояснює, що цей дефіцит є прямим наслідком самої окупації. По-третє, вона легітимізує присутність кожного конкретного переселенця через апеляцію до загального блага, унеможливлюючи критику на індивідуальному рівні.

Переїзд подається як добровільна етична місія — «допомогти людям», а не як елемент державної політики. Показовими є типові цитати учасників програм з обох регіонів: «Ми з чоловіком обидва лікарі, у нас маленька дитина. І ми захотіли поєднати приємне з корисним — допомогти людям, які тут потребують медичної допомоги»; «Земський учитель — це не про гроші, хоча підтримка важлива. Це про можливість змінити чиєсь життя»; «Страшно не допомогти, щоб, не дай Боже, людина померла. А допомагати — нормально». Цей словниковий кластер — «покликання», «місія», «допомога», «єдність» — є стійким і відтворюється в медіаматеріалах обох регіонів незалежно від галузі.

Репортажі про конкретних учасників програм виконують три комунікативні функції одночасно: для аудиторії в Росії — доказ «нормалізації» нових регіонів; для потенційних учасників програми — вербувальний матеріал із людським обличчям; для мешканців окупованих територій — нормалізаційний сигнал про те, що приїзд людей із метрополії є природним і позитивним. Те, що вчитель із Саратовської або Псковської області вживає формулу «нові регіони Росії» як природну розмовну мову, а лікар із Дагестану говорить про «традиційні цінності взаємодопомоги та єдності» — свідчить про засвоєну ідеологічну рамку як передумову самого конкурсного відбору.

3. «Завжди були нашими»: історичне право як легітізація демографічної інженерії

Наратив «відновлення справедливості» відрізняється від попередніх за своєю часовою структурою та операційною логікою. Якщо «відбудова» апелює до майбутнього, а «гуманітарна місія» — до поточних потреб, то «завжди були нашими» апелює до минулого, переосмислюючи саму постановку питання про заміщення. Його мета — зробити категорію «заміщення» концептуально неможливою: якщо ці землі завжди були російськими, то приїзд росіян є не заміщенням місцевих, а поверненням того, що і так «своє».

Показовим зразком цього наративу є заява представника «Громадської палати ДНР» Дмитра Чернишева, зроблена у жовтні 2025 року: «Донбас — промислове серце Росії, яке завжди було насичене величезною кількістю людей», і що створюються «всі умови для повернення переселенців, які вважають Донбас своєю малою батьківщиною». Артикулюючи «багатонаціональний характер» регіону та «133 народи», окупаційний чиновник конструює образ простору, куди «завжди приїжджали всі» і де тому не може бути жодного заміщення — лише «повернення».

Ця логіка також відтворюється через риторику «єдиного культурного простору»: гастрольні тури з маршрутом «Донецьк і Луганськ, Бєлгород, Курськ» і формула «17 регіонів від Камчатки до Калінінграда» символічно розчиняють окуповані території у загальноросійському просторі, ніби кордону між ними ніколи не існувало.

Найбільш значущим є переведення цього наративу з риторичного реєстру в юридичний — через програму добровільного переселення «співвітчизників», поширену на мешканців окупованих територій президентським указом. Включення відбувається через категорію «історичних територій» (земель колишнього СРСР та Російської імперії), а самим учасникам скасовано мовний тест і гарантовано підтримку в житлі та працевлаштуванні. Офіційне позиціонування програми як «повернення на Батьківщину» є юридичним закріпленням тези про те, що ці землі «завжди були російськими»: це перетворює наратив із пропагандистського твердження на норму федерального законодавства.

Свідчення самих мешканців показують, як цей наратив переживається зсередини — як втрата дому. У Telegram-чаті «Маріуполь НАШ» зафіксований показовий обмін: «Мені дуже сумно, Маріуполь порожній». — «В якому сенсі порожній?» — «Скоріше чужий. Когось немає живих, хтось поїхав назавжди, багато приїхало на будівництво, різних національностей… Я б так сказала». Ці свідчення є структурно протилежними до офіційного наративу: поки окупаційний дискурс конструює Донбас як «завжди відкритий» і «завжди російський», самі мешканці описують власне місто як таке, що стало чужим — і саме через те, що наповнилось чужими людьми.

ВИСНОВОК

Пропагандистська інфраструктура, що супроводжує демографічні зміни на окупованих Донеччині та Луганщині, функціонує як єдина архітектура інформаційного прикриття з трьох взаємодоповнювальних рівнів. «Відновлення» перекодовує символічний простір під виглядом відбудови. «Гуманітарна місія» нейтралізує агентність заміщення, підмінюючи суб'єкт: не держава проводить демографічну інженерію, а «спеціалісти добровільно допомагають». «Завжди були нашими» блокує саму категорію критики превентивно — ще до того, як вона сформульована.

Спільним для обох регіонів є те, що жоден із цих наративів не є суто фіктивним: будівництво відбувається, кадровий дефіцит реальний, культурні зв'язки між регіонами існували. Саме ця часткова відповідність реальності робить наративи ефективними. Їхня маніпулятивна функція полягає не у вигадці, а у вибірковості: вони описують частину процесу, ретельно замовчуючи його структурну логіку.

4. Соціальні проблеми та конфлікти

Кадрові та демографічні механізми, задокументовані в попередніх розділах, мають безпосередній соціальний ефект: на окупованих Донеччині та Луганщині формується інституційно закріплена тришарова ієрархія, де доступ до ресурсів (житла, зарплати, правового захисту, фізичної безпеки) визначається не кваліфікацією чи стажем, а походженням і лояльністю до окупаційної адміністрації. Ця конструкція неминуче породжує конкуренцію між групами з принципово різними інституційними позиціями.

Перший шар: переселені з РФ бюджетники та держслужбовці

Переселені з Росії бюджетники та держслужбовці отримують максимальний пакет інституційних переваг. Учителі та лікарі, залучені через «земські» програми, отримують одноразові виплати в розмірі 2 мільйонів рублів, компенсацію витрат на переїзд усіх членів сім'ї та пріоритетний доступ до муніципального житлового фонду. Іншим ключовим інструментом зміцнення їхньої присутності є також пільгове іпотечне кредитування та доступ до новобудов — механізм, що дозволяє формувати соціально кероване населення, лояльне до Москви.

Важливою є деталь кар'єрної логіки: як задокументовано в розділі 1, три прем'єри «ДНР» після 2022 року — Хоценко, Солнцев, Чертков — пробували на посаді від дев'яти місяців до двох років і йшли губернаторами російських областей. Донецьк і Луганськ функціонують як тимчасова «службова командировка» у кар'єрній вертикалі метрополії, а не як місце постійного проживання. Приїжджі цивільні спеціалісти нерідко відтворюють ту саму логіку: вони орієнтовані на медійний та соціальний простір РФ, живуть у власному колі й демонструють низьку поінформованість про повсякденне життя на окупованих територіях.

Всередині першого шару існує власна внутрішня ієрархія. Силовий контур — військові та пов'язані з ними структури, насамперед вихідці з Кавказу та Чечні — займає вищу позицію, ніж цивільні «земські» спеціалісти. У коментарях до публікацій про конфліктні інциденти в Горлівці зафіксовано пряму вербалізацію цієї ієрархії: «Це чеченці, вони справжні громадяни Росії, потім ідуть громадяни 2-го сорту — люди з паспортами РФ, а потім ти — громадянин 3-го сорту "ДеНеР"».

Другий шар: місцеві бюджетники, що пройшли перевірку на лояльність

Мешканці, які залишились та отримали російський паспорт, зберігають доступ до зайнятості в бюджетному секторі, однак їхнє становище принципово відрізняється від становища переселенців. Середня зарплата вчителя в «ДНР» станом на квітень 2025 року становить 55 641 рубль — без жодних «підйомних» надбавок, доступних для тих, хто прибув із Росії за «земськими» програмами. Тобто дві людини на тій самій посаді, в тій самій школі, отримують принципово різні умови — залежно від того, звідки вони приїхали. На окупованій Луганщині місцеві будівельники описують ставлення з боку керівництва російських компаній як зверхнє; місцеві мешканці стикаються зі старою інфраструктурою, нестачею вузьких спеціалістів у поліклініках та черговим черговим косметичним «відновленням», спрямованим на медійну картинку, а не на реальне покращення.

Показовим є і контраст у доступі до фізичної безпеки. За інформацією руху спротиву «Жовта стрічка», у Донецьку, Жданівці, Старобільську та Сватовому місцевим мешканцям відмовлено у доступі до бомбосховищ при школах і медичних установах, зарезервованих виключно для військових потреб. В умовах регулярних артилерійських обстрілів різниця в доступі до укриттів є питанням фізичного виживання, а не адміністративної деталі.

Третій шар: трудові мігранти

Нижній рівень ієрархії займають трудові мігранти — переважно з Узбекистану, Киргизстану та Таджикистану, а також близько 150 північнокорейських робітників, відправлених на Донбас у рамках двосторонніх угод між Москвою та Пхеньяном. Вони виконують найнебезпечнішу та найнижчеоплачувану роботу в зоні активних бойових дій, перебуваючи поза будь-яким реальним правовим захистом. На окупованій Луганщині регулярно проводяться «облави на нелегалів» — зокрема в рамках операції «Нелегал-2025» МВС РФ, під час якої перевірено 135 осіб і виявлено 64 порушення міграційного законодавства.

Водночас у самій Росії зафіксований масовий завіз індійських зварників, портних, теслярів та арматурщиків — роботодавці публічно заявляють про готовність «прийняти необмежену кількість» іноземних фахівців. Для місцевих мешканців присутність цього шару формує цілком раціональне очікування: наявні кадрові вакансії заповнюватимуться зовнішньою мобілізацією робочої сили, а не покращенням умов для тих, хто вже проживає на окупованих територіях.

Окупаційна адміністрація «ДНР» активно просуває наратив «зростання добробуту», спираючись на статистику середніх зарплат: 41 238 рублів у 2023 році, 52 327 у 2024-му, 60 627 рублів у першому півріччі 2025 року, «зростання майже на 26% за дев'ять місяців». Ці дані є статистично коректними, але методологічно недобросовісними: середнє арифметичне між виплатою військовому у 200 000 рублів і зарплатою працівника дитячого садка в 30 000 рублів продукує «середню» у 115 000, що не відповідає реальності жодної з цих груп. Реакція мешканців у відкритих цифрових середовищах фіксує саме цей методологічний розрив: «Якщо один їсть м'ясо, інший капусту — в середньому обидва з'їли голубці», «До середньої зарплати не дотягую»; «прості люди все бідніші й бідніші стають… базові потреби все тяжче закривати». Подібні свідченнявідображають системну суперечність між наративом «економічного відродження» та повсякденним досвідом місцевих мешканців.

Ієрархія як генератор конфліктів

(Свідчення про поведінкові конфлікти та побутову дискримінацію, що надходять із Telegram-каналів, не піддаються верифікації в традиційному журналістському сенсі та повинні сприйматися як вказівки на наявний патерн, а не як задокументовані факти)

Описана структура безпосередньо породжує конфлікти, що фіксуються в обох регіонах із наростаючою частотою. Ключовою рисою цих конфліктів є системна безкарність для представників вищих шарів ієрархії.

На окупованій Донеччині задокументований цілий спектр інцидентів. У Маріуполі група осіб «кавказської зовнішності» напала на підлітка і погрожувала його родині, заявляючи, що «тепер це їхня земля» — поліція зафіксувала скаргу, однак реального захисту не забезпечила. У Макіївці мешканка описала чоловіка, який на великій швидкості роз'їжджав жилим кварталом і на зауваження перехожих погрожував їм, посилаючись на «військову комендатуру»: «Подібні випадки стають регулярними, породжуючи відчуття безправності». У Горлівці серія зламів квартир супроводжується появою саморобних табличок «живемо» на дверях — як спроба фізично позначити присутність і запобігти захопленню. Ця адаптаційна практика є промовистим індикатором рівня тривоги: в умовах, де правовий захист нерухомості не гарантований, мешканці вдаються до фізичного маркування як єдино доступного інструменту самозахисту.

На Луганщині показовими є інциденти в Кадіївці, де масова бійка за участі чоловіків кавказького походження завершилась без реакції «поліції», та у Луганському басейні, де боєць чеченського походження відкрито погрожував місцевим: «покажу лугандонам, що таке "Ахмат"».

Конфлікти часто також пов'язані насамперед із ресурсами: місцеві скаржаться на зверхнє ставлення з боку приїжджих керівників на будівельних об'єктах, конкуренцію за соціальну інфраструктуру та відчуження від процесів прийняття рішень. Соціальні відмінності між місцевими та приїжджими поглиблюються культурною ізоляцією останніх: переселені росіяни живуть у власному інформаційному та соціальному колі, що унеможливлює органічну інтеграцію і водночас закріплює ієрархічне дистанціювання.

Окремим і найбільш задокументованим виміром конфліктності є житлове питання. Окупаційна адміністрація створила правовий механізм масового перерозподілу нерухомості через категорію «безхазяйного майна». За даними УВКПЛ ООН, лише в Маріуполі між груднем 2024 та червнем 2025 року до списку потенційно «покинутих» внесено понад 12 191 квартиру; загалом по «нових регіонах» задокументовано щонайменше 29 697 об'єктів, з яких найбільша частка (близько 18 000) припадає на Донецьку область. Тодішній прем'єр «ДНР» Солнцев у 2024 році підтвердив цифру в 30 000 «безхазяйних об'єктів» по республіці і додав, що «процес займе два-три роки».

Механізм конфіскації є генератором ресурсного конфлікту, оскільки безпосередньо пов'язує позбавлення місцевих власників із забезпеченням нових мешканців. Пушилін у 2025 році публічно запропонував розселяти медиків у квартири, що переходитимуть у муніципальний фонд через суд. Тобто сама окупаційна адміністрація підтвердила: забезпечення переселенців здійснюється за рахунок конфіскованого майна місцевих, а не через будівництво нового соціального житла. Іпотечне будівництво на місці знесених маріупольських багатоповерхівок також активно використовується для залучення покупців із Росії, перетворюючи ринок нерухомості на ще один канал демографічного заміщення: мешканці фіксують, що квартири у новобудовах скуповують переважно жителі Москви, Санкт-Петербургу та Краснодарського краю — нерідко по кілька одночасно, — а потім здають їх в оренду маріупольцям, які залишились без власного житла. «Будинок з годинником — москвич одразу 4 квартири викупив», — зафіксовано в одному з повідомлень. Ця модель — купівля нерухомості з подальшою здачею в оренду попереднім мешканцям — є механізмом колоніального рентного вилучення.

ВИСНОВОК

Сукупність задокументованих свідчень із обох регіонів дозволяє констатувати формування інституційно закріпленої соціальної ієрархії, що є прямим і передбачуваним наслідком кадрової та демографічної інженерії. Ця ієрархія не є однорідною: всередині «привілейованих» переселенців із РФ існує власна внутрішня градація — силовий контур займає вищий статус, ніж цивільні «земські» спеціалісти, — тоді як місцеві мешканці поділені між «прийнятими» (паспортизованими та лояльними) і позбавленими будь-яких інституційних гарантій.

Правовий механізм «безхазяйного майна», диференційований доступ до бомбосховищ, асиметрія «підйомних» виплат і системна безкарність порушень із боку прибулих — це не розрізнені збої, а взаємопов'язані елементи єдиної системи, що структурно виштовхує місцеве населення навіть із тих обмежених позицій, які для нього ще залишаються. Колонізаторська політика реалізується не через пряме витіснення, а через організацію нерівності, яка робить населення окупованих територій соціально залежним і поступово позбавленим механізмів самостійного впливу на власне життя. Маріупольська міська рада у вигнанні кваліфікує це прямо: «житлове питання використовується окупаційною владою як інструмент зміни демографічного складу населення міста».

5. Тенденції та довгострокові наслідки

Чотири попередні розділи зафіксували взаємопов'язані процеси, що разом утворюють єдину систему: заміна місцевих урядовців російськими призначенцями, переселення бюджетників через цільові програми, пропагандистське прикриття цих змін та формування нової соціальної ієрархії. Кожен із цих механізмів окремо міг би вважатись ситуативною реакцією на кризу. Розглянуті в сукупності, вони утворюють послідовну архітектуру, що методично ліквідує інституційні, кадрові та демографічні основи для будь-якої форми місцевої ідентичності або самоврядування. Розглянуті в довгостроковій перспективі — це стратегічна демографічна інвестиція.

Що робить ці зміни особливо стійкими — це їхнє нормативне закріплення. Конституційна архітектура «ДНР» і «ЛНР» після 2022 року юридично унеможливлює будь-який місцевий вплив на кадровий склад влади: Федеральні конституційні закони від жовтня 2022 року та нові конституції «республік» разом утворюють нормативну вертикаль, в якій місцеве представництво є декоративним.

«Земські» програми продовжено до 2030 року з наростаючим фінансуванням, що перетворює їх із тимчасових антикризових заходів на елементи довгострокової кадрової архітектури. Правовий механізм «безхазяйного майна» забезпечує матеріальну базу для розселення переселенців за рахунок конфіскованих активів місцевих мешканців. Сукупно ці нормативні інструменти утворюють систему, зміна якої потребуватиме не просто деокупації, а масштабної інституційної реконструкції.

Демографічна ситуація є зворотним боком цієї самої системи — і показово, що її катастрофічні параметри фіксують самі окупаційні документи. Офіційний «Прогноз соціально-економічного розвитку міського округу Донецьк» фіксує: чисельність постійного населення становила 614 800 осіб у 2023 році та 604 700 — у 2024-му, тобто відтік за рік склав 1,6%.  Той самий документ містить суперечливу альтернативну цифру — 717 000 осіб станом на середину 2025 року — при цьому визнаючи, що дані про природний рух населення і міграцію до адміністрації «не надходять», а «автоматизована обробка даних про міграційний рух тимчасово не здійснюється».

У Маріуполі картина ще більш задокументована: народжуваність знижується три роки поспіль — з 1 216 народжених у 2023-му до 1 101 у 2025 році, що є на 60% нижчим за довоєнний показник. Власний окупаційний прогноз розвитку Маріуполя характеризує демографічну ситуацію як «незадовільну», фіксує «природне зменшення населення через низьку народжуваність та високий рівень смертності» і зазначає, що кількість реально зайнятих у місті не перевищує 60 000 осіб — і водночас малює цифри зростання населення до 400 000 осіб у 2028 році.  Для порівняння: у мирному українському Маріуполі в 2021 році проживало близько 430 000 осіб. Це офіційне визнання демографічного та трудового колапсу.

На окупованій Луганщині аналогічна динаміка: скорочення частки корінного населення через виїзд, втрати та депортації, тоді як «нове» населення — бюджетники, силовики, працівники держпроєктів — інтегроване в російський економічний і адміністративний простір і є соціально активнішою групою. РФ не обов'язково витісняє всіх місцевих — достатньо створити демографічний баланс, у якому місцеві втрачають критичну масу, а новоприбулі стають домінуючою соціальною та політичною силою.

Відповіддю на демографічний колапс є не відновлення місцевої громади, а її контрольоване заміщення. Це підтверджують офіційні стратегічні документи. Плани розвитку «нових регіонів», розроблені ВЕБ.РФ разом із Єдиним інститутом просторового планування у березні 2026 року, передбачають збільшення їхнього сукупного населення на 113 800 осіб до 2045 року через нові індустріальні парки, технопарки оборонно-промислового комплексу та близько 40 000 нових робочих місць. Аналітично показово, що ця цифра — менш ніж третина від задокументованого відтоку населення лише з одного Маріуполя. Тобто навіть за максимальним федеральним сценарієм нові переселенці не компенсують масштаб демографічного колапсу — вони заповнюють лише ту його частину, яка вигідна з точки зору лояльності.

Інфраструктурний масштаб планів є безпрецедентним: понад 3 270 км доріг, 430 км залізничних ліній та 19 станцій, реконструкція чотирьох аеродромів, 25 індустріальних парків, 8 підприємств машинобудування, 15 заводів із виробництва будівельних матеріалів. У соціальній сфері — понад 13 млн кв. м нового житла, понад 140 дитячих садків, десятки шкіл, 117 амбулаторій та поліклінік. Показово, що нова соціальна інфраструктура розбудовується не для того, щоб повернути або утримати місцеве населення, а щоб прийняти нових мешканців із метрополії.

Окремим каналом «м'якої колонізації» є туризм. Плани на 9,4 мільйона туристів щороку на окупованих територіях формують механізм поступової конверсії: тимчасова присутність громадян РФ поступово перетворюється на постійну через бізнес, сервіс та придбання нерухомості. Трансформація «Азовсталі» на постіндустріальний парк із туристичними та культурними зонами, яку публічно анонсував Пушилін, є частиною цієї ж логіки: місце, де загинули тисячі цивільних і де тримався останній організований збройний опір, в російській інтерпретації перетворюється на туристичний атракціон — символічне перекодування простору задля нормалізації присутності метрополії.

Довгостроковим наслідком описаної системи є не лише демографічна трансформація, а й системна соціальна нестабільність. Як описано в секції 4, на обох окупованих територіях зростає частота конфліктів між місцевими мешканцями та представниками різних груп переселенців — насамперед силових структур. Присутність озброєних формувань і вихідців з інших регіонів Росії не інтегрується у місцеве середовище, а формує паралельні ієрархії. Конфлікти в такій структурі виникають не лише між «місцевими і приїжджими», а й всередині місцевого населення — між тими, хто адаптувався до нової системи, і тими, хто залишається виключеним. Такі інциденти накопичуються і створюють середовище постійної напруги, де будь-який побутовий епізод може швидко перейти у відкрите протистояння.

Висновок

Етнічне заміщення на окупованих Донецькій та Луганській областях є не побічним ефектом воєнного конфлікту, а ключовим інструментом неоколонізації — системною перебудовою складу населення і управлінських еліт, де лояльність до центру стає визначальним критерієм доступу до влади, ресурсів і можливостей.

Аналіз «урядових» структур демонструє класичну для неоколоніальних практик логіку: спочатку зберігається видимість локального самоврядування — у 2014 році місцеві становили 74% уряду «ДНР» і 93% уряду «ЛНР», — але стратегічні позиції поступово займають призначенці з метрополії. До 2026 року частка росіян у виконавчій владі «ДНР» сягнула 48%, «ЛНР» — 35%, а голови обох урядів — уродженці Росії без жодного зв'язку з Донбасом. Цей перехід не є стихійним: він забезпечений конституційною вертикаллю, що юридично унеможливлює місцевий вплив на кадровий склад, президентськими кадровими програмами та моделлю ротації, за якої окупована периферія слугує трампліном для кар'єрного просування в метрополії. Така модель створює інституційну залежність і унеможливлює автономне прийняття рішень на місці.

«Земські» програми з контрактами до 2030 року системно замінюють педагогічний, медичний і культурний персонал носіями російської інституційної норми. Заплановане зростання населення за рахунок громадян РФ, закріплене в генеральних планах до 2045 року, означає, що демографічна трансформація закладається наперед як частина державної політики. У неоколоніальному контексті це відповідає практиці заселення периферії населенням, інтегрованим у систему метрополії, що забезпечує довгострокову лояльність і контроль.

Пропаганда в цій моделі виконує системоутворюючу функцію: три взаємодоповнювальних наративи — «відновлення», «гуманітарна місія», «завжди були нашими» — подають переселення як «допомогу» і «братню підтримку», унеможливлюючи саму категорію критики ще до того, як вона сформульована.

Соціальна структура, що формується внаслідок цих процесів, також має виразні неоколоніальні риси. Привілейоване становище приїжджих, обмежені можливості місцевих і використання дешевої праці мігрантів створюють ієрархію, де доступ до ресурсів визначається близькістю до метрополії. Етнічні та соціальні конфлікти, зафіксовані в обох регіонах, є прямим наслідком цієї моделі: різні групи населення включені в систему на нерівних умовах і не мають спільних правил взаємодії.

Росія не обов'язково прагне витіснити все місцеве населення — достатньо досягти демографічного балансу, за якого місцеві втрачають критичну масу, а новоприбулі стають домінуючою соціальною та політичною силою. Саме тому процес є повільним, але структурно незворотнім: кожен п'ятирічний контракт, кожна конфіскована квартира, кожен призначений із Росії чиновник поглиблює залежність, яка переживе будь-яке тимчасове політичне рішення.