“Народні республіки” без народу: хто насправді керує “ДНР” і “ЛНР”

У московській риториці подають окупацію Луганщини та Донеччини як прагнення “народу Донбасу” бути з Росією та “самим вирішувати свою долю”. Залишимо поза дужками той факт, що у 2014 році ніщо не загрожувало ні “свободі” Луганської та Донецької, ні їх праву говорити російською. Поговоримо про те, хто ж насправді керує “народними республіками”. Дослідження Реальної газети "Етнічна заміна як інструмент російської неоколонізації" показало, що за час окупації частини російських управлінців у виконавчій владі ці утворення суттєво зросли, а стратегічні посади поступово перейшли до призначенців із РФ.

Олена Фєтісова, Софія Діхтяренко, Реальна Газета

Питання про те, хто саме керує окупованими територіями, є не лише кадровим, а й політичним: показує, чи зберігається локальна автономія, чи перетворені вони на російську колонію. Це легко зʼясувати, якщо просто перелічити “міністрів” і простежити, кого за 12 років окупації серед них стало більше: росіян чи українців-колаборантів. Ми порахували кількість “міністрів” у 2014, 2018 та 2026 роках та простежили кожного “посадовця”. Брали до уваги те, де людина навчалася та відпрацювала велике життяде працювала більшу частину життя.

“Уряди” так названих “ЛНР” та “ДНР” створювалися за модель російського уряду — голови, його заступників та міністрів. Кожне "міністерство" має власну ієрархію: міністр, заступники та департаменти. Формально вони виступають за розробку і реалізацію "державної політики" у своїх сферах, але на практиці рішення спускаються згори. “Уряд” виконує суто декоративну функцію, хоча декларує протилежне.

Від ватажків з барикад до приїжджих з Москви. Аналіз "уряду ДНР"

2014 рік: кризовий штаб із місцевим обличчям

Перший повноцінний "уряд ДНР", утворений 16 травня 2014 року, налічував 23 особи (не враховуючи тих, хто відхрестився від призначення). На перший погляд, його склад справді виглядав "місцевим": 17 із 23 членів кабінету (74%) були уродженцями Донецької області. Серед них — майбутній "голова республіки" Олександр Захарченко, перший заступник прем'єра Андрій Пургін, міністри фінансів, енергетики, праці, безпеки. Характерно, що троє призначенців (міністерства охорони здоров'я, юстиції та аудиту) відразу відмовилися від посади, вказуючи на зрив “домовленостей”. Тобто набирали випадкових людей, які навіть не планували очолювати “народний уряд”.

Однак вже у 2014 році в “совміні” “народної республіки” було як мінімум троє росіян, і вони обіймали виключно стратегічні пости: голови “уряду”, “міністра оборони” та “міністра економічного розвитку”. Першим главою "уряду" став російський політтехнолог Олександр Бородай. “Міністр оборони” Ігор Гіркін (Стрєлков) до того, як прибув на Донбас, був співробітником органів ФСБ Росії (1996–2013).  А “міністерство економічного розвитку” очолив Володимир Підгорний — уродженець Свердловської області. Тобто основна стратегічна вісь (уряд, армія, економіка) від самого початку перебувала під прямим контролем Москви, тоді як місцеві виконували радше функцію легітимації. Це класична модель окупаційного управління: метрополія контролює владну вісь, місцеві колаборанти забезпечують рутинне управління.

Транзитний характер цієї конструкції не приховувався навіть публічно. Пояснюючи своє відсторонення вже у серпні 2014 року, Бородай прямо назвав себе "кризовим менеджером" — тобто людиною, надісланою на конкретний момент, а не для тривалого управління. Завдання першої фази полягало не в тому, щоб Москва керувала відкрито, а в тому, щоб у стані хаосу запустити керовану структуру — і якнайшвидше передати її під місцевий фасад. Саме тому 2014 рік точніше описувати не як "народне повстання", а як фазу гібридного штабного управління: більшість формальних посад займали люди з Донбасу, проте ключові силові та політичні рішення були апріорі поза їхнім контролем.

Скільки росіян і (не)росіян було в “уряді ДНР” 2014 року:

• РФ — 3 особи (13%)
• Місцеві (підтв. + ймовірно) — 17 осіб (74%)
• Інші регіони України — 2 особи (9%)
• Невідомо — 1 особа (4%)

2018 рік: пік "нормалізації" та прихованого контролю

До 2018 року картина змінилася — але не на користь місцевих. “Уряд” очолив Олександр Ананченко. У його підпорядкуванні були 24 особи, з яких 15 (63%) були місцевими донеччанами, ще четверо — з інших регіонів України. Частка громадян РФ зросла з 13% до 21%.

Це не виглядало як радикальне витіснення, проте було продовженням легітимізації окупації. Режим залишав місцевих на видимих позиціях, аби створювати враження “народності”,  тоді як реальні лінії підпорядкування дедалі сильніше сходяться до Москви.

Показово, що сам прем'єр Ананченко — уродженець Селидового Донецької області — уособлював цю нову модель "місцевого" управління: нібито був місцевим, але вважався ставлеником заступника керівника Адміністрації Президента РФ Дмитра Козака.  Місцевість походження і московська лояльність — не несумісні характеристики: Кремль свідомо добирав місцевих чиновників, але лише тих, хто пройшов перевірку на повну керованість.

Скільки росіян і (не)росіян було в “уряді ДНР” 2018 року:

• РФ  (підтверджені + ймовірно) — 5 осіб (21%)
• Місцеві — 15 осіб (63%)
• Інші регіони України — 4 особи (17%)

2026: сучасність

Актуальний склад виконавчої “влади ДНР” налічує 25 осіб. З них 11 є підтвердженими громадянами Росії (44%), ще одна особа — ймовірним громадянином РФ (4%). Це означає, що сукупно російська частка зросла до 48%, тобто майже вчетверо порівняно з 2014 роком. Водночас частка місцевих упала з 74% до 40%.

Найважливіше тут навіть не те, що російські призначенці вже майже зрівнялися з місцевими чисельно, а те, що вони зосереджені у найвагоміших точках управління: голова “уряду”, перший заступник, частина “віцепрем’єрів”, профільні “міністри” з економіки, цифровізації, освіти, праці та соціального захисту.

Місцеві донеччани натомість зосереджені переважно на "соціальних" позиціях другого плану: “міністр спорту” (Швець), “міністр транспорту” (Бондаренко), “в.о. міністра фінансів” (Вартанова), “міністр природних ресурсів” (Шебалков). Це посади, що не визначають стратегічний курс.

Скільки росіян і (не)росіян було в “уряді ДНР” 2026 року:

• РФ — 11 осіб (44%)
• Місцеві — 10 осіб (40%)
• Інші регіони України — 3 особи (12%)
• Ймовірно РФ — 1 особа (4%)

Станом на 2026 рік система управління на окупованій території фактично стала централізованою. Місцеві чиновники ще залишаються у владі, але здебільшого відповідають за другорядні або "соціальні" напрями і виконують радше технічні функції. Водночас ключові сфери — бюджет, промисловість, освіта, цифрова інфраструктура та фінансові потоки — перебувають під контролем управлінців, які прибули з Росії. Саме через ці напрями ухвалюються основні рішення і здійснюється реальне управління. Частка громадян Росії у виконавчій владі зросла з 13% до 48% — майже чотирикратне збільшення за дванадцять років. Водночас частка місцевих донеччан скоротилася із 74% до 40%.

Генерал під прикриттям та “клан челябінських”. Аналіз "уряду ЛНР"

2014 рік. “Уряд” “міністра”, якого повісили

У 2014 році так званий “уряд ЛНР” складався здебільшого з місцевих колаборантів, які неочікувано побудували “політичну” карʼєру на тлі гібридного втручання Росії. До подій “руської весни” вони здебільшого не займалися політикою та не брали участь у керівництві регіоном. Більшість з цих персон після звільнення з “міністерських” посад не брали участь в управлінні угрупуванням “ЛНР”. За 2014 рік “совмін ЛНР” пережив кілька реорганізацій, замін “прем'єр-міністрів” та розпусків. Його найдовше скликання налічувало 29 посад. Протягом цього періоду “уряд” нагадував парасолькове поняття, яке містило посади, яких у наступних “урядах” не було. Наприклад, “Руководитель агентства по госрезервам”, “Руководитель Центра Управления Восстановлением”, “Главнокомандующий Народной милиции”.

Скільки росіян і (не)росіян було в “уряді ЛНР” 2014 року:

• РФ — 1 особа (3,5%)
• Місцеві — 28 осіб (96,5%)
• Інші регіони України — 0.
  

Згаданий єдиний росіянин в “уряді” — це Ігнатов Сергій Юрійович, а точніше — кадровий російський військовий Сергій Кузовлєв. Кузовлєв безпосередньо керував діями найманців "ЛНР", займався постачанням зброї та координував операції проти Збройних Сил України. Для конспірації він використовував вигадані імена, проте перехоплення розмов (зокрема "отамана" Павла Дрьомова) підтвердили його справжню особистість як генерала РФ. Читачі могли недавно бачити Сергія Кузовльова у новинах: 20 листопада 2025 року він доповів Путіну про повне встановлення контролю над Куп'янськом. Через два тижні його нагородили Золотою Зіркою “Героя Росії”. Мова про той самий Купʼянськ у Харківській області, який росіяни досі не взяли — були повністю ліквідовані в місті.

Очолював цей “пробний” уряд Геннадій Ципкалов — водій і учасник луганського Антимайдану. У  2014 році він став першим заступником “народного губернатора” Валерія Болотова, а у 2016 році його звинуватили у спробі “державного перевороту” в Луганську і кинули за ґрати. За кілька днів його знайшли повішеним у камері. Обставини загибелі Ципкалова невідомі досі.

2018 рік. До вторгнення

У 2018 році на ТОТ пройшли так звані вибори “Народного Совета и Главы ЛНР”, і “совмін реорганізували”, призначивши на посади нових “міністрів” або перепризначивши старих. Волевиявлення було повністю декоративним Леонід Пасічник, який на той момент вже був очільником угрупування “ЛНР”, але з приставкою в.о., був єдиним впізнаваним кандидатом. В “парламент” пройшли партії “Мир Луганщине” та “Луганский економический союз”, у складі яких були зовсім незнайомі луганчанам люди. Вони і сформували “совмін”. Цей “уряд” став останнім перед повномасштабним вторгненням РФ та другою анексією українських територій. Він виглядав як локалізований інструмент управління: ключові посади займали переважно вихідці з Луганська та області, а російська присутність була точковою і концентрувалася в чутливих секторах. Портфелів у “совміні” було 24.

Скільки росіян і (не)росіян було в “уряді ЛНР” 2018 року:

• РФ — 3 особи (12,5%)
• Місцеві — 28 осіб (87,5%)
• Інші регіони України — 0.

Вже тоді ключові крісла у “міністерствах” були під росіянами:

• паливно-енергетичний сектор (Мальгін),
• цифрова сфера (Фетісов),
• "держбезпека" (Антонов).

Зосередження російських управлінців саме в енергетиці, зв’язку та силовому блоці не виглядає випадковим. Це логіка, яка повторює колоніальні практики контролю територій через ключові вузли — ресурси, інформацію і безпеку. На ранньому етапі (2014–2018) Росія не замінювала повністю місцеву “адміністрацію”, а вбудовувала своїх представників у вузлові позиції, через які проходили найбільші фінансові потоки (вуглевидобуток, енергетика, паливо), інформаційні потоки (звʼязок, ЗМІ, пропаганда) та силовий контроль над населенням.

2026 рік. Сучасний стан

Станом на 2026 рік “совмін ЛНР” очолює росіянин Єгор Ковальчук. До переїзду на окуповану територію України він був мером міста Міас (Челябінська область, РФ), а раніше — заступником губернатора Челябінської області. На посаду “председателя совета министров” його призначив у 2024 році  ватажок угрупування “ЛНР” Леонід Пасічник після консультацій з Москвою. Разом з ним прийшла низка інших “варягів”, включаючи кілька вихідців з Челябінська. Сформувався своєрідний “клан”. Взагалі вихідці з РФ окупували посади голови “уряду” (Ковальчук), віцепрем’єрські позиції (Жарков, Кусов), промисловість, природні ресурси, освіту, будівництво, молодіжну політику, спорт, економіку та силовий блок. Всього “уряд Ковальчука” налічує 23 портфелі.

Ковальчук замінив Сергія Козлова, який очолював орган з 2015 року. Після заміни Козлов залишив політику і більше не брав участь у політичному житті окупованої Луганщини.

Скільки росіян і (не)росіян було в “уряді ЛНР” 2026 року:

• РФ — 8 осіб (34,8%)
• Місцеві — 15 осіб (65,2%)

Ці цифри підтверджують поступову зміну кадрової політики в "ЛНР", де частка прямих вихідців із РФ у керівному органі зросла з приблизно однієї восьмої до понад третини від загального складу.

Кількісний аналіз складу урядів "ЛНР" у 2014, 2018 та 2026 роках фіксує однозначну тенденцію: частка громадян Росії у виконавчій владі зросла з 3% до 35% — більш ніж десятикратне збільшення за дванадцять років. Водночас частка місцевих луганчан скоротилась із 93% до 65%.

8 заступників як додатковий рівень контролю

Якщо в окупаційному відомстві “міністр” з місцевих, то це ще не означає, що структура подає ознаки самостійності.  За нашими даними, в “уряді ЛНР” на 2026 рік було щонайменше вісім росіян серед “заступників міністрів” – безпосередніх "помічників" керівників “міністерств”. В деяких відомствах є по 2-3 заступника, один з яких виявляється вихідцем з РФ. Це показник двовладності: навіть якщо номінально “міністр” місцевий, його заступники – довірені особи з РФ. Це важливіше за формальну присутність “міністрів”, бо саме заступники керують повсякденною роботою.

Ситуація в області. Або чому росіяни не стають "мерами"

Перелік керівників окупованих міст Луганської області показує одну стійку закономірність: на рівні міських адміністрацій ("голів муніципальних округів") переважають особи з локальним бекграундом — або уродженці регіону, або ті, чия кар’єра пов’язана з Луганщиною ще до окупації. Це стосується як великих центрів (Луганськ, Сіверськодонецьк, Лисичанськ), так і менших міст (Стаханов, Брянка, Ровеньки). Відкриті біографічні дані обмежені, але відсутність підтверджених "відряджених" російських управлінців саме на рівні мерів — показова. Росіян там нема.

“Відряджені” намагаються дистанціюватися від комунальних проблем на ТОТ. Водна криза, перебої з електроенергією, розбиті дороги, відключений мобільний звʼязок, катастрофа з опаленням взимку — все це замикається на місцевих адміністраціях. І на них же виливається критика місцевих жителів. Росіяни ж подаються як джерело ресурсів ("відновлення", "допомога", "інвестиції"), а місцева влада — це виконавець, який "не завжди справляється". Метрополія позиціонується як осередок безпеки та надавач ресурсів, а локальні еліти несуть відповідальність перед населенням.

Як Росія змінює місцеві еліти

Після проголошення анексії у вересні–жовтні 2022 року кадрові зміни в обох "республіках" отримали новий правовий фундамент — російський. Федеральні конституційні закони № 5-ФКЗ та № 6-ФКЗ від 4 жовтня 2022 року передали усю виконавчу владу "ДНР" і "ЛНР" у руки "тимчасово виконуючих обов'язки" глав — осіб, призначених указом Путіна, — і зобов'язали формувати нові органи влади "відповідно до законодавства Російської Федерації". Конституції "республік", прийняті наприкінці 2022 року, закріпили модель, за якої глава самостійно призначає і звільняє прем'єра, всіх заступників і всіх міністрів, лише формально "консультуючись" із місцевими представницькими органами — без права останніх заблокувати будь-яке рішення.

Тобто обидві “республіки” після 2022 року стали повністю декоративною структурою: від місцевих “міністрів” нічого не залежить. Зате їх можна залучити до різного роду форумів, круглих столів та виставок.

Окрім правового підкріплення, російська стратегія поетапного заміщення еліт має три механізми.

Перший — програма "шефства". Офіційно вона подається як гуманітарна допомога з відновлення. Фактично кожен такий канал є інструментом кадрового переміщення. Нині понад 80 регіонів Росії є офіційними "спонсорами" міст і районів окупованих територій: Донецьком і Луганськом безпосередньо опікується Москва. Саме через нижегородське "шефство" над Харцизьком до "ДНР" потрапив міністр праці Ісаєв, який раніше очолював соціальну політику Нижегородської області. Логіку цих призначень їхні учасники не приховують: "чиновники з Росії вирішуватимуть проблеми легше і швидше, ніж місцеві".

Другий механізм — президентські кадрові програми. Підготовкою адміністративних кадрів для окупованих територій через президентські програми опікується перший заступник керівника Адміністрації Президента РФ Сергій Кирієнко. Наприклад, “міністр” освіти "ДНР" Трофімов є переможцем конкурсу "Лідери Росії"; заступник прем'єра "ДНР" Ємєльянов — учасником програми "Час Героїв", що готує управлінські кадри з ветеранів "СВО". Донбаські призначення стали одним з офіційних "треків" обох програм.

Третій механізм — модель ротації через кар'єрні переміщення. У "ДНР" після червня 2022 року змінились три прем'єри — Хоценко, Солнцев, Чертков — жоден із яких не має реального зв'язку з Донбасом. Хоценко прийшов з Мінпромторгу РФ, пробув на посаді дев'ять місяців і отримав губернаторство Омської області; Солнцев — з РЖД і Мінбуду РФ — керував два роки і пішов губернатором Оренбурзької. В "ЛНР" аналогічну траєкторію демонструє "міністр економічного розвитку" Уголкова: родом із Росії, після 2022 року очолювала "Мінпром" окупованої частини Запорізької області — і лише потім перейшла до Луганська. "Міністр культури" Кучарський пройшов той самий маршрут через окуповане Запоріжжя.

Ця модель є структурною ознакою колоніального управління: "периферія" слугує полігоном для відпрацювання лояльних кадрів і трампліном для подальшого просування в метрополії. Характерно, що після анексії в Луганську з'явилась нова посада — перший заступник керівника адміністрації голови "ЛНР", яку у червні 2025 року обійняла Анна Рослякова з Рязані. Їй доручено курувати питання внутрішньої політики, релігії та міжнаціональних відносин. Сам факт виокремлення "міжнаціональних відносин" в окремий управлінський напрям є симптоматичним: до 2022 року такої потреби не існувало. Тепер місцеве населення офіційно розглядається як "багатонаціональне середовище", яке підлягає інтеграції в російську модель "многонационального государства" — і ця інтеграція керується призначенцем із російського регіону.

Порівняльний підсумок: “ДНР” vs “ЛНР”

Обидва регіони демонструють спільну траєкторію — послідовне витіснення місцевих еліт російськими призначенцями, — однак із різною швидкістю та вихідною точкою.

"ЛНР" розпочинала з вищою часткою місцевих кадрів і зберігає її дотепер — проте вектор ідентичний. Різниця пояснюється не різною логікою Москви, а різною інституційною базою на старті: "ДНР" від початку мала вищу частку російських "кризових менеджерів" у силовому блоці, тоді як "ЛНР" формувалась переважно з місцевих колаборантів без попереднього управлінського досвіду.

Спільним для обох є головне: якщо 2014 рік можна описати як окупацію з місцевим обличчям, то 2026-й — це окупація, яка більше не вважає за потрібне це обличчя зберігати. Стратегічний блок обох урядів (бюджет, промисловість, енергетика, освіта, силові структури) перебуває під прямим контролем Москви. Місцевим залишено роль виконавців.

Водночас в Україні формується інший культурний підхід до осмислення Донбасу. З’являються проєкти, які повертають у публічний простір історії відомих українців, пов’язаних із регіоном. Там розповідають про правозахисників і діячів культури з Донеччини та Луганщини — зокрема Надію Світличну, Івана Світличного, Олексу Тихого, Миколу Руденка та інших. Через їхні біографії підкреслюється, що окупована Луганщина та Донеччина мають власну традицію інтелектуального спротиву, правозахисного руху й розвитку української культури.

Росія діє за протилежною логікою. На окуповані території регулярно привозять відомих російських діячів культури й спорту — наприклад, скрипаля Петра Лундстрема чи фігуристку Ірину Слуцьку. Такі візити демонструють іншу модель культурної ієрархії: джерело "високої культури" і майстерності знаходиться в Росії, а місцевий простір виступає лише майданчиком для її поширення. Росіяни своїми діями заявляють: “ми принесли вам цивілізацію, любіть нас”.

Таким чином формується колоніальна схема культурної політики, де метрополія виступає центром авторитету, а окуповані території — периферією, яка має приймати привезені ззовні зразки.