12 років рятує паралізованих тварин: як волонтерка з Покровська двічі евакуювала притулок

Коли в Покровську за одну ніч впали 16  ракет, вона бігала територією притулку і зачиняла вольєри. Не тому, що так безпечніше, — просто страх за собак тоді був сильніший, ніж страх за себе. Цей притулок вона будувала вісім років. Крок за кроком: 14 вольєрів, окремий корпус для котів, окремий — для паралізованих тварин. Місце, де збирали тих, від кого вже відмовилися інші. Після першої евакуації у 2022 році Дар’я повернулася в Покровськ і почала все знову. Зараз вона вдруге в евакуації — на Черкащині. Її чоловік на фронті, а вона все частіше ловить себе на думці, що колись доведеться зупинитися і нарешті подбати про себе і своє здоров’я.

Дар'я Корх — засновниця реабілітаційного притулку для тварин з інвалідністю у Покровську. З 2014 року рятує покалічених і тих, кого вже встигли назвати безнадійними.

Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети

Від допису в соцмережах — до притулку 

Вона ніколи не планувала займатися тваринами — бухгалтерка за освітою і за професією. Усе почалося у 2014 році з одного допису у Вконтакті.

"Я написала про кошеня, якому шукала дім. Його забрали. Потім з’явилася друга тварина, третя — і їх теж забирали. Так воно якось саме собою й закрутилося. Зрештою я виявилася першою в місті, хто почав цим займатися.", — каже Дар'я.

Спершу Дар’я орендувала будинок. Але з часом стало зрозуміло: потрібне щось своє. Знайшли ділянку, почали будувати — і крок за кроком усе виросло в цілий простір: чотири суміжні дачні ділянки об’єднали в одну, поставили двометровий паркан, встановили відеоспостереження. З’явилися 14 вольєрів, окремий корпус для котів і спеціальний — для паралізованих тварин. На все це пішло вісім років.

Так притулок у Покровську поступово став реабілітаційним центром — не місцем для всіх підряд, а для тих, від кого відмовилися.

"До притулку потрапляли переважно травмовані й паралізовані тварини — собаки, коти, птахи. Птахів тут особливо любили. Здорову собаку брали лише у виняткових випадках, коли справді була якась особлива історія", — пояснює вона.

Паралельно з роботою притулку допомагали й людям. Разом із чоловіком роздавали гуманітарну допомогу в Покровську — бабусям, дідусям, тим, хто сам не міг дістатися. Усе робили самі — розвантажували, носили, передавали з рук у руки. Фізично, своїми руками.

Читайте також: Кіт Шашлик, собака Муха та дві черепахи: як луганчани двічі евакуювали своїх тварин

Ніч 16 ракет

У 2022 році над притулком збили касетну ракету — її елементи вибухали один за одним прямо над тваринами. Дар'я бігала між вольєрами і ховала собак, не думаючи, чи встигне сховатися сама. Потім вийшла зі старенькою сліпою Гердою на прогулянку і їх обох відкинуло вибуховою хвилею. Того ж дня уламком убило сусідку. Жінка говорить, що саме той момент став вирішальним для її чоловіка — він наполіг на евакуації Дар'ї і тварин. 

"Чоловік знайшов під Черкасами будинок — великий, десь сто квадратів, багато сараїв, господарських будівель. Ми відкрили збір, бо ж самі такі гроші не потягнули б. Люди задонатили — і ми купили його за 10  тисяч доларів. Переїхали туди, рік прожили, евакуювали тварин. Але було дуже тяжко: опалення не всюди, умови складні. Я просто не витримала і повернулася назад. Це був уже 2023 рік. Ще рік ми пробули вдома, а паралельно там усе доробляли: провели повністю газове опалення, зробили окрему систему для котів, облаштовували приміщення", — розповідає жінка. 

У 2024-му стало зрозуміло: залишатися більше не можна. Фронт підходив до Селидового — а це означало, що Покровськ наступний. За тиждень до виїзду поруч упало шістнадцять ракет.

"Більшість впали на промислову зону, де стояв притулок. Одна — приблизно за кілометр від нас. Була ніч, яку я запам'ятаю на все життя. Тоді зрозуміла: треба їхати", — каже вона.

Другу евакуацію Дар’я планувала заздалегідь — не так, як першу. Домовилася з організаціями, які займаються евакуацією тварин. Підготували клітки, переноски, транспорт — усе, щоб тварини перенесли дорогу якомога легше.

"Ми вісім років будували притулок у Покровську, було важко його полишати. Але у 2024-му я вже розуміла: навряд чи повернемося. Все було не так, як у 2022 році", — говорить вона.

Востаннє вона приїжджала до Покровська вже після евакуації — разом із чоловіком із причепом забирали речі, адже розуміли, що на новому місці потрібно геть усе.

Читайте також: Дах над головою або собака. Переселенці про житло, відмови і дискримінацію через домашніх тварин

Під Черкасами

Корм тут — окрема історія. Дар’я роками подає заявки до організацій і фондів, підтримує зв’язок із волонтерами за кордоном, аби вистачило на всіх підопічних. Зранку тварини отримують кашу з м’ясом — місцевий м’ясокомбінат уже не перший рік безкоштовно передає притулку м’ясо. Сухий корм надсилають із Німеччини та Англії та від інших партнерів. Коли ж його бракує, Дар’я докуповує сама — але варто розуміти, що з такими об’ємами це завжди відчутні витрати.

"Тварини тут, чесно кажучи, і не розуміють, що вони в притулку. Щодня гуляють, отримують свіжу кашу, хороший корм. Тут усе як удома. У нас вже давно такий маленький притулок-родина — і ми справді живемо тут, як одна велика сім’я", — каже вона.

“Лілі не має задніх лапок взагалі. Коли я її рятувала, казали, що я живодерка.  Вже 8 років вона живе краще життя, ходить на лоток та ловить  мишей. Інколи потрібно слухати своє серце, а не людей”

За останні роки тварин у притулку поменшало — Дар’ї вдається прилаштовувати підопічних у нові родини, зокрема й за кордон. Лише за два останні роки понад 20 тварин знайшли дім: троє залишилися в Україні, двоє поїхали до Англії, 11 — до Німеччини. Особливо активно забирали котів — за півтора року їх прилаштували майже всіх. Дар’я каже, що за 12  років волонтерства такого ще не було: зазвичай котів брали значно гірше, ніж собак.

Кожну заявку волонтерка читає особисто, просить відео з квартири чи подвір'я — і без вагань закінчує розмову, якщо людина відмовляється показати умови. 

Є одна межа, яку не переходить ніколи: не дає молоду тварину людині похилого віку.

"Якщо людині 70, а собака може прожити ще 15 років — я не віддам. У такому випадку тільки дорослу тварину. У Німеччині, наприклад, люди під 70  часто беруть кішку 9-10  років — щоб вона не пережила господаря. І вони про це спокійно говорять. В Україні ж навпаки: усі хочуть кошеня. Я в таких випадках відмовляю. Категорично", — пояснює вона.

Тих, кого вже неможливо прилаштувати, Дар’я залишає у притулку. Паралізовані, старі, з психічними розладами — таких понад 20  пухнастих голів. Вони живуть з нею постійно, і вона доглядає їх, скільки потрібно, веде аж до самої старості. 

Серед тих, кому вона допомагає, є й люди — переселенці похилого віку, які евакуювалися з Покровська із сімома котами і двома собаками. Дар’я тихенько підтримує їх: надсилає ліки, пояснює дію препаратів, розписує, як лікувати, якщо потрібно. 

"Якість — це головне. Якщо ти завжди втомлений, в якийсь момент просто перестаєш помічати, що не так помив собаку. У мене є паралізовані собаки, і вони бувають на вулиці, грають наскільки можуть, жодного пролежня, завжди чисті. я не хочу, щоб тварини жили погано. Я намагаюся їм полегшити і покращити життя всіма доступними мені методами", — каже вона.

До Києва Дар’я їздить, коли комусь із підопічних потрібні МРТ або складна операція. Грошей на лікування вона не рахує: ні на обстеження, ні на аналізи, ні на операції. За ці роки багато чому навчилася сама — слухала лікарів, запам’ятовувала, як і що лікувати. Тепер те, що можна, робить самостійно. Але якщо має бодай найменший сумнів — шукає іншого спеціаліста. Першому діагнозу ніколи не вірить сліпо.

Минулої осені вона везла до Києва коргі з паралічем задніх лап. Більшість лікарів казали: онкологія, нічого вже не зробиш, але Дар’я не повірила. Розіслала знімки і виписки іншим спеціалістам, і з’ясувалося, що це — міжхребцева грижа, яка спричиняє сильний біль. Тож вона просто сіла в машину і поїхала до Києва — три години дороги в один бік.

"Я вже думала, де буду її ховати. Але змиритися не змогла — і повезла. За 40 тисяч гривень її прооперували за один день, наступного я приїхала і забрала. Зараз вона живе, бігає", — каже Дар'я і сміється.

Після тієї поїздки вона два дні лежала знесилена вдома — фізично і морально її виснажують піклування й переживання за тварин. 

Читайте також: “Ветеран” лабрадор-ретривер Бакс: як покинутий господарями собака служить у теробороні

12 років без відпочинку

Дар'я  —  з родини шахтарів і добре пам’ятає батька, його роботу і справжню ціну  "чорного золота". Для неї Донецька область — це не просто дім. Це  — люди.

"Це про людей, які вміють працювати. Про любов, про дім, про місто — про область, яка для мене дуже важлива. І, звісно, про заходи сонця. У нас вони були найгарніші", — каже вона.

Вже три роки волонтерка ходить до психотерапевтки. Без антидепресантів — просто розмовляють. Іноді психологиня їй каже: можна викричатися, виплакатися, зненавидіти весь світ, а наступного дня просто зібратися і жити далі. Цей прийом їй поки що допомагає. З друзями з Покровська, яких війна розкидала по різних містах, намагаються бачитися хоча б раз на рік. Приїжджають один до одного, підколюють, жартують — каже, що саме гумор допомагає триматися.

За 12 років вона жодного разу нормально не була у відпустці. Постійна турбота про тварин позначилася не тільки на стилі її життя, а й на здоров'ї. І десь у думках вона вже розуміє: так жити без пауз і відпочинку не вийде вічно. Колись доведеться зупинитися.

"Я бачила, як вигорали волонтери. Дуже круті люди, яких потім називали «живодерами». Вони не навмисно — просто втомилися дбати про підопічних. Переставали помічати якісь речі типу пролежнів чи необхідності, наприклад, помити собаку. І в якийсь момент треба сказати «стоп»", — говорить вона.

Притулок вона колись закриє — не зараз, але цей момент точно настане. Для себе Дар’я вже вирішила: приблизно за 10 років, коли їй буде 50, і всі її нинішні підопічні доживуть свій вік поруч із нею, вона поставить у цій історії крапку.

"Зараз у мене є собака Арсеній. Йому шість років, він кусається, але я його обожнюю. Дасть Бог, ще років десять ми будемо разом. А потім… може, вперше за багато років у мене буде відпустка. Море. Може, навіть у кіно сходжу. Усього цього в мене не було вже 12 років", — каже вона.

Але є одне, що не замінить ані море, ані час. Батьки померли під час війни — тато не пережив смерті брата, а мама пішла вслід за ними. Вона не може поїхати на їхні могили, які залишилися в Покровську. Каже: це єдиний тригер, який справді ламає. Не будинок, не місто, не притулок, який будували вісім років. Саме це.

"Хочеться вірити, що колись я зможу приїхати на могилу батьків і побачити свій — нехай навіть зруйнований — будинок", — завершує розмову Дар'я.

17 березня 2026 року, вже після інтерв’ю, притулок Дар’ї Корх у Покровську, який вона будувала 8 років, було остаточно знищено російськими військами. 

Читайте також: Хвостаті переселенці: як у київському зоопарку живуть коти-сервали з Донеччини

Підтримати Дар'ю Корх, волонтерку з Покровська, та її підопічних пухнастих можна наступним чином:

Долучитися до соцмереж: 

Facebook, Instagram

ttps://www.instagram.com/dashakorkh

Реквізити:

Приват банк 5168745652514834

монобанк 4441111400754655

PayPal vadimdemchuk1736@gmail