"Замість артпростору — каземати": як образотворче мистецтво в Луганську деградувало до рівня портретів "героїв СВО"

Шахтарі, доярки, робітники, індустріальні пейзажі, терикони та степ — такою була тематика картин луганських живописців при СРСР. “Справжнім” художником у Луганську вважався лише член спілки художників, а альтернативне мистецтво тут не було в пошані. 

Втім, до 2014 року у місті проходили цікаві виставки та сміливі перформанси, а також з'являлися митці з новими нестандартними ідеями та підходами. Розвиток луганського мистецтва зупинила розв'язана Росією війна. Тепер місцеві художники малюють портрети “героїв СВО” та виготовляють мурали за наказом товариша майора із ФСБ. 

Реальна газета розбиралася, яким було раніше луганське образотворче мистецтво, і що малюють у так званій ЛНР зараз? 

На ці запитання відповідають журналіст, учасник луганського культурного угрупування “СТАН” Костянтин Скоркін та мистецтвознавець та любитель живопису з Луганська Іван Петровський (ім'я змінено, оскільки він проживає в окупації). 

Яна Осадча, Реальна газета

Членство у спілці художників обов'язкове 

"У Луганську до революції 1917 року фактично не було художників. Це пов'язано з індустріалізацією регіону та з промисловим розвитком Донбасу. Тобто мистецтво  еволюціонувало від традиційного іконопису та ремесел до соцреалізму", —  каже Іван Петровський. 

У витоків луганської школи живопису стояли корифеї —  Мойсей Вольштейн і Олександр Фільберт, які творили в стилі соцреалізм.

"Вони писали портрети шахтарів, робітників, доярок. Але робили все це талановито. Хтось був пейзажистом, малював степи з териконами. Хтось писав індустріальні пейзажі, малював заводи, наприклад. Ці картини зберігаються в Луганському музеї, вони і зараз цінуються, в тому числі на заході", — додає мистецтвознавець. 

Також варто відзначити художників Ігоря Панича та Вахтанга Ахвледіані, який написав картину “Богатирі Донбасу” та інші.

"У нас художники були чиновниками. Не було у нас так званих "бульдозерних виставок" (1974 року в Москві художники влаштували виставку неофіційного мистецтва, яку міліція знесла бульдозерами - ред.),—  каже Петровський.

Мистецтвознавець згадує імена лише двох художників із Луганська, які мали конфлікт із владою. Це художник Дмитро Перьков, який утік у США, давав інтерв'ю “Радіо Свобода”, але в Америці не прижився і наклав на себе руки. Ще один опальний художник, пов'язаний із Луганськом – Едуард Годлевський. Він був репресований при Сталіні, але вижив, не зламався і реалізував себе як театральний художник у ворошиловградському театрі.

Також можна згадати художників Олександра Коденка та українського патріота, козака Олександра Дудника. 

Також популярність мають роботи художника Тудора Стегереску: це квіти та пейзажі, але нам не вдалося знайти його роботи, написані після 2014 року.

Відомий факт: у Луганську збереглися роботи української художниці Алли Горської. Одна з них – панно у музеї “Молодої гвардії” у Сорокине (Краснодоні). Тепер на тлі цієї роботи дітей приймають до “Юнармії”.

Заслуговує уваги і Інтер’єрне мозаїчне панно «Вугільна квітка», яке  було створено бригадою відомих художників-монументалістів під керівництвом Алли Горської для адміністративної будівлі тресту Краснодонвугілля Луганській області у 1968 році.

Костянтин Скоркін каже, що у Луганську справді не було якихось на всю країну знаменитих художників: 

"У нас все-таки більш індустріальний край. Але, проте, щось було. Якісь культурні інституції, художня галерея, музей, приватні колекції картин". 

Він зазначає, що найголовніша відмінність – це те, що в Луганську зберігався дуже радянський поділ на офіційне та неофіційне мистецтво. 

"Якщо ти член Спілки художників, ти можеш виставлятися в галереї. Якщо ні, то виставляєшся у себе в підвалі. Офіційних художників визнавала влада, замовлення підкидали. А неофіційне мистецтво – це просто заради мистецтва. Подібний поділ справді був унікальним, тому що в Харкові, наприклад, муніципальна галерея була відкрита для молодих експериментальних мистецьких течій. Причому ця галерея була підпорядкована мерії, бюджетна установа культури”, – каже Скоркін.

Читайте також: Люди нізвідки: що відомо про нову хвилю луганських проросійських пропагандистів

"Це можна вважати мистецтвом!" 

Найцікавішим у Луганську було неофіційне мистецтво, хоча художникам, не членам Спілки художників, жилося несолодко. 

Згадати бодай історію скульптора Миколи Шматька, який виготовив велику кількість мармурових скульптур, відкрив у Луганську галерею, але постійно конфліктував із місцевими творцями з офіційним статусом. 

Однак так зване "бульдозерне мистецтво" у Луганську поступово зароджувалося. 

Костянтин Скоркін розповів таку історію: 

"Пам'ятаю, виставку, організовану луганським художником і журналістом Славою Бондаренком, під естакадою на Луганському вокзалі. Люди на залізничних опорах розвішували картини, проводилися перформанси та інсталяції на галявинах. Це була така буквально метафора того, в якому стані перебуває неофіційне експериментальне мистецтво. Тоді до нас приїхали польські художники і малювали на опорах естакади ілюстрації до роману Сергія Жадана “Ворошиловград”. Я пам'ятаю дуже смішну історію, коли ці художники дістали балони з фарбою, щоб малювати, до них підійшли менти і почали оформлювати протокол. Ми почали дзвонити владі. Все закінчилося тим, що до нас приїхав тодішній мер міста Сергій Кравченко. Він зрозумів, що якщо поляків “запакують”, буде міжнародний скандал, і видав сентенцію: “Це можна вважати мистецтвом!” 

Костянтин Скоркін згадує ще одну цікаву акцію: 

"З молодих неофіційних хочу згадати знову Славу Бондаренко, я вважаю, що він робив дуже класні штуки. Це був би попарт, інсталяції з того, що трапиться під руку: з картону, цукеркових коробок. Найзнаменитіша робота - так звана ікона Януковича. Він взяв коробку від цукерок "Світоч", в місця для цукерок вставив камінчики для акваріума, а в центр вліпив портрет тодішнього президента. Він влаштовував такі блюзнірські хресні ходи з роботою, “окрестные ходы”, як він це називав. 

Одним із яскравих луганських інсталяторів був Валерій Медін.

 "Дуже дивна людина, але дуже талановита і з дуже своєрідним баченням. Він перетворив свою квартиру на особисту галерею, артпростір. Використовував ляльок, пупсів для створення досить таких зловісних інсталяцій, але це було дуже цікаво, і тоді для Луганська це була цілковита екзотика. І коли "СТАН" організовував якісь заходи, коли приїздили люди з інших міст, можливо, іноземці, ми завжди водили їх на екскурсію до його квартири”, — каже Костянтин Скоркін. 

Іван Петровський додає штрихів до портрета Валерія Медіна, якого вже, на жаль, немає в живих:

 "Медін був дуже цікавою людиною, але він не зміг вписатися в систему: ні при Україні, ні при "ЛНР". Не знаю, до речі, чому. Він був такий активний, рухливий. У нього освіта була, яка б йому дозволяла працювати в академії імені Матусовського. Він був і актором у свій час. Але його не прийняли викладати в академію, хоча туди, мені здається, брали всіх. Він ніби почував себе непотрібним”. 

До 2014 року у Луганську справа йшла якраз до подолання поділу на офіційних та неофіційних художників, каже Костянтин Скоркін: 

"Дедалі більше робилося проєктів разом із культурними інституціями. Наприклад, у краєзнавчому музеї пройшла шикарна виставка "Розгерметизація". Це було як ковток свіжого повітря: музей відкрив свої двері для сучасних течій, відео арту тощо. Приїжджали представники країн Балтії, Польщі, інших міст України".

У 2013 році в Луганську відкрилася галерея “Десятий цех” у колишньому цеху взуттєвої фабрики. Там спробували зробити незалежний артпростір. 

"У Луганську могла бути своя "Ізоляція" як у Донецьку, яка залучила хороші інвестиції, і там працювали художники з усього світу. Але, як ми знаємо, все закінчилося дуже сумно. У 2014 "Ізоляцію" захопили, "ДНРівці" і перетворили її на в'язницю. Це прямо з універсальна метафора того, що сталося з мистецтвом на Донбасі. Замість артпростір каземат, тортурна”, — розповідає Костянтин Скоркін.

Він упевнений, що Луганськ став місцем, де з'явилися б якісь нові таланти, імена та явища: 

"У нас люди талановиті були, з потенціалом, просто не вистачало інвестицій та якихось нових ідей. Привозити ці ідеї можна було з Європи, інших міст України. Але, на жаль, 2014-й усе зруйнував". 

Читайте також: Почути голос бабусі з Камброду: як луганчанка Карина шукає автентичну музику регіону

https://www.youtube.com/watch?v=K3Ixdwf4abE

Деградація до муралів за вказівкою товариша майора 

"Мені здається, що частина офіційних художників у Луганську активно підтримали свого часу створення "ЛНР", бо для них це була ніби консервація звичних радянських понять. Те саме було і з письменниками: всі старі графомани поспішили створити "Союз письменників ЛНР", - каже Костянтин Скоркін." 

"Союз художників ЛНР" очолює Артем Фісенко. Його картини, як та інших членів "Союзу художників" приблизно в одному дусі: героїка "СВО", Велика Вітчизняна, трудовий подвиг донбаського народу. Звичайно, є й не політичні сюжети, але все на кшталт старомодного реалізму. Цікаво, що сам Артем Фесенко колись починав як нестандартний художник. Наприклад, у 2002 він створив комікс про “Молоду гвардію”, що викликало багато дискусій. Комікс розкритикував навіть російський поет Евген Євтушенко. Назвав це “вульгарною, нетактовною і грубою, образливою для історії "ідеєю”.  

Зрозуміло, “союз художників” активно співпрацює з окупаційною владою: нещодавно була підписана угода з луганським відділенням “Єдиної Росії”. 

До 23 лютого провели виставку "Образ захисника Вітчизни":

"Я бачу мало молодих фахівців у Луганську у всіх сферах. Те ж саме з художниками. Бог його знає, куди вони діваються? Виїжджають до Москви, Пітера? Я не помітив якихось нових імен. Ті виставки, які проводяться, це - або махровий соцреалізм, або "ветерани СВО" і інше. В Луганську важко купити нормальну картину олією”, - каже Петровський. 

Скоркін додає, що більшість тих художників, з якими він спілкувався, виїхали, хто на підконтрольну, хто до Європи, ще 2014 року. Якась частина, хто мав сантименти в той бік, поїхали до Москви чи Петербурга. 

"До 2022 року в Росії було досить розвинене культурне життя, і можна було себе реалізувати, не тільки як Z-автора, як це зараз називають, але і як художника. Зараз, звичайно, весь цей простір сильно стиснувся, все забороняють. Зараз Росія під "ЛНР" вирівнялася, там все стало неживим", - говорить він. 

Експерт додає, що намагався знайти серед робіт луганських художників якийсь справжній шедевр, який оспівує руський мир, але не знайшов. 

"Немає їх. У тому ж і річ, що в умовах несвободи ніякого мистецтва створюватися не може, незалежно від його ідеологічного забарвлення. Несвобода вбиває творчість. Це ось те, що відбувається зараз на Донбасі, і в Луганську зокрема", - розповідає він. 

У Луганську також малюють мурали. 

2024 року “прокурор ЛНР” Гліб Михайлов урочисто відкрив пам'ятний мурал із зображенням головного обвинувача від СРСР на Нюрнберзькому процесі Романа Руденка, сталінського прокурора на будівлі “Архівної служби ЛНР”.

Ще одне зображення створили донецькі художники до Дня металурга: мурал «Металург», присвячений працівнику Луганщини. Не зрозуміло, чому річка Лугань “в'ється”, це не дерево.

А ось мурал на стіні Федерації "профспілок ЛНР", присвячений "СВО": його намалювали учасниці руху дочок офіцерів «Катюша».

"На замовлення товариша майора на стіні малюють "героя СВО". Але ж настінне вуличне мистецтво зовсім не про це, воно задумане як провокація. На заході художники закривають обличчя і бігають від поліції. Той же Бенксі багато років приховує свою особистість", - резюмує Костянтин Скоркін.

Читайте також: Радянщина, «герої учорашніх днів» та трохи іноагента: про культурне життя в «ЛНР»