Діти з бомбосховищ: як луганчанка Наталія виховує дошкільнят у київському дитсадку

Наталія Мілько мріяла працювати з дошкільнятами. Та спочатку мама переконала стати вчителькою, далі сімейний бізнес потребував перекваліфікації. Нарешті збулось: нині вона директорка приватного садочка у Києві. Ми говоримо з нею, поки у дітей денний сон.

Ольга Бродська, спеціально для Реальної газети

Відкладена мрія

“Мені завжди хотілось працювати з маленькими дітьми, дошкільнятами. Але не було можливості. Зараз після кількох переїздів та важких років я, нарешті, на своєму місці: на посаді директорки дитячого садочку. Ми не говоримо з дітками про війну, маємо затишне укриття поверхом нижче, своє опалення та варіант резервного освітлення. Наш садок - острівець миру та щасливого дитинства”, — каже Наталія Мілько.

Наталя родом з Первомайська. До Луганська вирішили переїхати її батьки, коли дівчинці було 7 років. Там пішла у школу, але дитсадок Первомайська дав їй чітке розуміння: хочу бути вихователькою:

“Я дуже любила ходити в садочок. Досі маю багато спогадів про цей час, не стерлись. Але мама була проти, щоб я працювала з такими маленькими дітками. Переконала мене стати вчителькою”.

Навчатись Наталя пішла до Луганського педагогічного університету на факультет української філології. Працювала у дитячих таборах вожатою, вчителькою у школі. Проте відчувала: не те. 

“Потім у моєму житті трапився чоловік. (Сміється) Він переманив мене у бізнес, і я вивчилась на бухгалтерку. Ми продавали кріпильні вироби: болтики, гайки, шурупи. Мали у Луганську 3 магазини. Я займалась паперами, а чоловік керував усім цим. Але коли старший син пішов до садочка - я була там. Я просто жила садківським життям, допомагала з організацією свят, заходів. Просила чоловіка: давай я піду на півдня? Та бізнес вимагав моєї присутності. Народилась скоро і друга дитина. Моя мрія знову відклалась”, — розповідає луганчанка.

Читайте також:12 років рятує паралізованих тварин: як волонтерка з Покровська двічі евакуювала притулок

“Я тебе більше ніколи не побачу”

Далі був 2014. Сім’я ухвалила рішення кинути все та виїжджати на територію, що підконтрольна Україні. Продали машину та купили квартиру на Полтавщині. Менший син пішов до місцевого садочка:

“Знову моє життя було в садочку, і це було щастям, хоча період ми проживали дуже важкий. З часом переїхали до Києва і знову постало питання: чим займатись? Я намагалась влаштуватись бухгалтеркою, але не виходило. Кажу чоловіку: “Бачиш, не виходить у мене. Не беруть. Давай все ж піду в садочок?” І я пішла нарешті працювати вихователькою! З деякими дітьми та їхніми батьками ми досі підтримуємо зв’язок”. 

23 лютого 2022 року у садочку був звичайний день. Але маленька Аня чомусь підійшла до Наталі і сказала:

“Я тебе більше ніколи не побачу”. Вона так плакала… Що б я не казала, вона не чула. Я спішила на нараду. Запізнилась. Насилу заспокоїла. Обіцяла їй, що ми обов’язково побачимось, завтра у мене знову зміна. Зараз Аня з сім’єю живе в Італії, ми бачились тільки онлайн. Домовились з її батьками: будуть в Києві — скажуть мені. Я кину всі справи, щоб виконати обіцянку”. 

Читайте також: “Ми не релоковані — ми відбудовані наново”: історія маріупольчанки, яка запустила виробництво готових страв у Славутичі

100% на своєму місці

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Наталя з сім’єю поїхала з Києва. Але уже з середини березня почала проводити заняття онлайн. 

“Математика, природознавство, грамота - все те, що мало б проходити офлайн. Я продумую їх у формі казок, де потрібно допомогти герою подолати перешкоди. Так ми відволікались від реальності”, — говорить Наталя Мілько. 

Згодом Наталя стала директоркою цього дитсадка. У ньому зараз 80 дітей, 7 груп. Дітки з 2 до 7 років. 

“Так, багато, але маю круту команду. До речі, більшість співробітниць з Луганської області. Крім різнопланових занять ми запрошуємо у гості театри, проводимо майстер-класи, свята. Недавно, наприклад, у нас був фестиваль вуличної їжі. В приміщенні, правда (Сміється). Кожна група представляла якусь країну. Були, наприклад, страви з Туреччини, США, Мексики. Все це готували, звісно, ми. Батьки готували лише костюми”, — ділиться педагогиня. 

Під час тривоги всі спускаються в укриття та продовжують заняття там:

“Знаєте, я всім кажу, що в нашому бомбосховищі завжди весело і чути дитячий сміх. Ми робимо все, аби відволікати дітей від війни. Втомлююсь, звісно. Думаю, може відпочити? Та ні. Коли виростуть, тоді відпочину. Занадто важлива зараз моя робота…Буває, що настрою нема, але приходжу на роботу, а там дітки. Біжать до мене, обіймають. Тоді виростають крила за спиною. Я 100% на своєму місці”.

Читайте також: Почути голос бабусі з Камброду: як луганчанка Карина шукає автентичну музику регіону