Пропаганда, маніпуляції та сова на глобусі: публічні інтелектуали в “ЛНР” — які вони?

Їх називають лідерами думок або публічними інтелектуалами. Вони коментують та оцінюють те, що відбувається всередині країни, за її межами, розмірковують про тенденції, прогнозують розвиток подій. Науковці, літератори, публіцисти… Люди, які претендують на роль лідерів думок.

Яскраві приклади українських публічних інтелектуалів: Віталій Портніков, Євген Глібовицький, Сергій Жадан, Павло Казарін… Власне, їх чимало, і спільне у цих людей те, що вони стали відомими завдяки певним власним досягненням у тих чи інших сферах. Є публічні інтелектуали і в “ЛНР”. Вони істотно відрізняються від українських насамперед тим, що отримали можливість говорити на широкий загал завдяки тому, що погодилися бути, так би мовити, ерзац-інтелектуалами.

“Реальна газета” розбиралася, що ж це за люди, яких в “ЛНР” можна вважати лідерами думок.

Сергій Іващенко, спеціально для Реальної газети

Фанатка Мотороли

У 2014 році створення так званої “ЛНР” підтримали і деякі відомі і, не можна не визнати, шановані на Луганщині люди. Зокрема, актор Михайло Голубович, музикант Юрій Дерський, ректорка Луганського аграрного університету Валентина Ткаченко, деякі менш відомі, але вагомі у своїх професійних спільнотах люди. Та на початку існування “республіки” вони не дуже прагнули публічності, і висловлювалися для широкого загалу нечасто.

Спочатку куди відомішою, ніж названі вище люди, стала луганська літераторка Олена Заславська, яка у віршованій формі зізналася у бажанні мати інтимні стосунки з росіянином Арсеном Павловим, більш відомим як терорист з позивним Моторола. Власне, завдяки цьому “шедевру” широко відома у вузьких колах поетеса отримала славу, до якої так прагнула.

У грудні 2015 року український літератор Сергій Жадан ініціював участь Заславської у конференції, присвяченій розв’язанню збройного конфлікту в Донбасі. Жадан потім пояснював у коментарях для ЗМІ, що сподівався на діалог між представниками української інтелектуальної еліти і інтелектуалами з “ЛНР”. https://youtu.be/kWIzfAbFBPg

Активисты попытались выяснить, зачем в Харьков приехала сторонница «ЛНР»

Від тієї невдалої спроби діалогу заради примирення українці отримали розуміння того, що прихильники “руського миру” настільки відрізняються від українців, що діалог не можливий, і подальші події тільки підтверджували це.

Після тієї поїздки Заславська давала російським медійникам інтерв’ю про перебування у “лігві ворога”, про те, як мужньо та героїчно не встала, коли на початку конференції заграв гімн України. І розповідала, що довело її до “руського миру” відвідання різних літературних і мистецьких заходів у Європі та спілкування з сучасними українськими літераторами, які дозволяли себе негативно ставитися до російської культури.

До речі, варто зазначити, що потім протягом багатьох років мешканці “республіки”, які мали якийсь авторитет, не дуже прагнули ставати “лідерами думок”, і виступали публічно нечасто. Ситуація змінилася у 2022 році, особливо – після псевдореферендуму і “приєднання” до Росії. Мабуть, тоді дехто з луганчан, які активно співпрацювали з окупантами, вирішив для себе, що тепер можна стати значущою персоною у масштабах великої країни, а не карликової та незрозумілої “народної республіки”.

Читайте також: Пиріжки “СВО”-шникам, вбрання у стилі гжель та хамство жителям: що відомо про “мера” Луганська Яну Пащенко

Фейковий доцент

Ось – розлога цитата, яку, може, й важкувато читати, але вона важлива для розуміння того, про яку людну йтиметься:

“Республіки Донбасу подолали агресію України, а разом із нею і всього колективного Заходу. У 2014 році вони стали форпостом руського миру і довели: наш народ вміє боротися за свої права, і витирати ноги о нього нікому не дозволено. Тому спочатку визнання незалежності ЛНР і ДНР, а потім і їх повернення до складу Російської Федерації в 2022 році – закономірний і логічний підсумок, а точніше – поворотний пункт на початку нового життя”.

Ця агітка – слова не якогось недолугого пропагандиста, а доктора історичних наук, доцента, завідувача кафедри філософії, історії та педагогіки.

Дмитро Крисенко – луганський науковець і за сумісництвом – коментатор в місцевих медіа. Працює він у підконтрольному “ЛНР” Луганському аграрному університеті.

Дмитро Крисенко на відміну від деяких його луганських колег – справжній науковець. Він випускник історичного факультету Луганського національного університету ім. Шевченка. У 2006 році закінчив магістратуру Києво-Могилянської академії. У 2010 році захистив кандидатську дисертацію “Політика США щодо Іракської Республіки (1990–2003 рр.)”. До 2014 року жив і працював у Києві. Спеціалізувався на історії ХХ сторіччя. Видав монографію “За лаштунками Білого дому: фактори формування політики США щодо СРСР періоду адміністрації Р. Рейгана (1981–1989)”.

Колеги згадують про Крисенка, що він викладав українською мовою, коли це ще не було мейнстрімом. А у 2014 році раптово повернувся в Луганськ і працевлаштувався в окупаційний “Луганський університет імені Шевченка” доцентом “кафедри історії Вітчизни”. У 2017 році пройшов стажування та підвищення кваліфікації в Нальчику, у Кабардино-Балкарському державному університеті ім. Бербекова.

А у 2018 році, коли Дмитро Крисенко захистив докторську дисертацію і вирішив стати професором, спалахнув скандал. Виявилося, що диплом доцента, який він надав під час працевлаштування у 2014 році, – підроблений. Цим випадком навіть зацікавилася “прокуратура ЛНР”.

Та скандал швидко зам’яли. Правда, фейковому доценту довелося піти з окупаційного Луганського університету ім. Шевченка. Але він виявився потрібним  у  Луганському аграрному університеті. Там його зробили “справжнім” доцентом, тобто, з “республіканським” дипломом.

У луганських пропагандистських медіа Дмитро Крисенко почав виступати ще у 2020 році, а активно – з 2022-го. І ці кондові пропагандистські спічі викликають відчуття когнітивного дисонансу у поєднанні з відомостями про наявність у їх автора наукового ступеня (принаймні кандидатський не викликає сумнівів), монографії, наукових статей і наукового звання (правда, “республіканського”).

Не виключено, що Крисенко став пропагандистом під маскою публічного інтелектуала свідомо. Розуміючи, що у реаліях російської окупації тільки вірна служба режиму може бути бодай якоюсь гарантією того, що вже російські “компетентні органи” не згадають про історію з підробним дипломом і про українське минуле.

Читайте також: “Замість артпростору — каземати”: як образотворче мистецтво в Луганську деградувало до рівня портретів “героїв СВО”

Російський агент впливу

Зараз Гліб Бобров – письменник номер один в “ЛНР”, голова “республіканської спілки письменників” і один з найвідоміших місцевих публічних інтелектуалів та “лідерів думок”.

Приблизно щотижня він у місцевих медіа коментує… Власне, коментує що завгодно. Нещодавно в онлайн-виданні “Луганський інформаційний центр” (“ЛІЦ”) вийшла його стаття про військовий конфлікт на Близькому Сході, а у середині березня він писав про 12-річчя російської окупації Криму, яке у його уявленні, звісно, “повернення у рідну гавань”.

Бобров протягом тривалого часу був співредактором “ЛІЦ”. Правда, реально керує цим медіа від створення і до сьогодні кримчанин Сергій Мешковий.

На відміну від Дмитра Крисенка, Бобров у своїй пропагандистській публіцистиці намагається нагадувати читачу, що автор тексту – літератор. Тому у його статтях російська пропаганда викладена трохи живішим стилем. Наприклад, так:

“Кримська весна – не просто метафора. Це пора року, яка триває вже 12 років. І закінчиться вона лише тоді, коли остання російська людина на останньому клаптику руської землі зможе спати спокійно, не боячись, що вранці прийдуть “свідомити” та скажуть: “Пам’ятай, чужинець, тут господар – українець!”.

Як російський агент впливу Гліб Бобров працював у Луганську щонайменше з 2005 року, коли у співавторстві з викладачем Східноукраїнського національного університету ім. Даля Костянтином Дерев’янком видав книгу “Тарас Шевченко — хрещений батько українського націоналізму”. У 2012 році цей авторський тандем випустив книгу “Українка проти України”, в якій дуже тенденційно оцінював особистість та творчість Лесі Українки.

Втім, не виключено, що Бобров потрапив у поле зору російських спецслужб ще у 90-ті роки. Тоді він, ще письменник-початківець, публікував у російських журналах “Підйом”, “Зірка”, “Бійський вісник”, “День і ніч”, “Сибірські вогні” оповідання про афганську війну, у якій брав участь під час служби у радянській армії у 1983-1985 роках.

У 2007 році у московському видавництві “Ексмо” виходить книга “Солдатська сага” – збірка прози Гліба Боброва про афганську війну. У 2008 році виходить його роман-антиутопія “Епоха мертвонароджених” про гіпотетичну громадянську війну в Україні. Роман викликав певний резонанс і станом на 2022 витримав десять перевидань.

У 2014 році роман “Епоха мертвонароджених” почали називати пророчим, хоча він містить припущення та ідеї, які росіяни оприлюднювали ще у 90-ті. Зокрема, іноді роман перетворюється у белетризоване викладення написаної у 1997 році ідеологом “руського миру” Олександром Дугіним книги “Основи геополітики”, значна частина якої присвячена Україні. Незалежність нашої країни трактується там як “геополітичне непорозуміння”, яке необхідно ліквідувати для відновлення впливу Росії. Стверджується, що суверенітет України є тимчасовим, а її територія має стати частиною євразійського простору під управлінням Москви.

Ось – цитата з роману “Епоха мертвонароджених”:

“…всі, хто вважає себе українцями — обдурені росіяни… Українська мова, це свідомо понівечена російська… обман триває не одне століття, він спрямований на розкол росіян, як нації, і відрив від Росії споконвічних територій — її історичного серця!”

У тому ж дусі витримані і виступи Гліба Боброва як публічного інтелектуала з “ЛНР”: руськомирськість, ворожість до України, культ війни.

Читайте також: Люди нізвідки: що відомо про нову хвилю луганських проросійських пропагандистів

Казуїстика від “аксакала”

Протягом останніх двох років одним з найпомітніших публічних інтелектуалів “ЛНР” став Сергій Прасолов – колишній викладач філологічного факультету Луганського національного університету ім. Шевченка, колишній журналіст, а з 2014 року – проросійський пропагандист.

У 2014-2021 роках Сергій Прасолов разом з сином Миколою працювали у медіа-групі “Лугань-Центр”, підконтрольній тодішньому “міністру держбезпеки ЛНР”, а зараз – “главі республіки” Леоніду Пасічнику. Прасолов-старший був головним редактором окупаційних онлайн-медіа Луганськ-1, Новорос.info та LNR today.

Зараз 68-річний Сергій Прасолов – заступник редактора газети “Республіка”, заступник голови “республіканської” організації спілки журналістів Росії і один з найбільш активних місцевих “лідерів думок”. Особливо часто він виступає у програмах “Державної телерадіокомпанії ЛНР”, яку з 2023 року очолює його дружина – Олена.

Виступи Сергія Прасолова, якого зараз позиціонують як журналіста-“аксакала”, носія багатого досвіду, – суцільна казуїстика, яку у народі називають “натягування сови на глобус”, тобто, відчайдушні спроби створити “оправу” з якихось аргументів для наративу, який потрібно просунути.

Так, у березні у програмі окупаційного телебачення “Тема дня” Прасолов, розмірковуючи про свободу слова, просував наратив, згідно з яким у Європі свободи слова немає, а навпаки можна говорити про тоталітарні тенденції. На підтвердження цієї тези наводився такий аргумент як… перешкоджання розповсюдженню у Європі російської пропаганди.

І шляхом таких розмірковувань Прасолов дійшов до ось такого розлогого трактування оруелівського “Свобода – це рабство”:

“Свобода слова має чіткі межі. Це – можливість говорити правду. Все, що поза цим, це називайте як завгодно, але до свободи слова не має відношення. Якщо ти усвідомлюєш, що те, що ти говориш, сприяє звільненню людей, справжньому звільненню, не уявному, не ЛГБТшному. Не всьому тому, що вважається проявом свободи особистості на Заході: зміна статі та інше. Ось – гидоти, відверті гидоти, знущання з людської природи. Це називають свободою. Ви знаєте, до чого ми дійшли? Ми говоримо зовсім про інше. Про все, що сприяє дійсному звільненню людини, все, що сприяє збереженню людяності людини. Про все, що розширює його можливості як людини, як особистості”.

Тільки сказано це не літературним персонажем, а реальною людиною, яку пропонують мешканцям “ЛНР” як публічного інтелектуала, лідера думок.

Публічні інтелектуали – свого роду дзеркало інтелектуального середовища загалом. Тому, трохи перефразувавши висловлювання Альбера Камю про пресу, можна сказати, що за наявності свободи, це середовище може бути хорошим чи поганим, а за відсутності свободи, воно може бути тільки поганим.

Читайте також: “Експерт” Снєгирьов атакує “Реальну газету”. Хто він?